<<
>>

II. Скіфська доба українського народу

1

Скіфський період українського народу описав «Батько світової історії» Геродот. Тому ми, українці, маємо всі підстави вважати Геродота батьком «Історії України».

Знаменитий Геродот народився 484 року старої ери в місті Галікарнас, що знаходилося на узбережжі Егейського моря південніше міста Мілет.

«Геродот народився в місті Галікарнас, в державі Карія, суміжною з державою Лідія, а північніше була держава Мизія. Ці держави були розташовані на східному узбережжі Егейського моря в Малій Азії. Всі ці держави, як і держави на півострові Пелопонес, являли собою маленькі, карликові держави. Така держава складалася з якогось великого міста із прилеглими до нього просторами.

Вони постійно воювали як між собою, так і з державами Пелопонесу. Населення Пелопонесу складалося із різних народностей, але вже починало називати себе ге ленами» [55, с. 12].

Ми навели витяг із праці С. К. Спаська — історика і перекладача з Австралії. Цінність праці цього науковця полягає в тому, що свій переклад він зробив із англомовного видання Геродота, яке є найдостовірнішим джерелом для подальшого вивчення. Як побачимо далі, німецькі історики, працюючи у XVII–XIX століттях з оригіналами давніх праць, внесли до них фальшиві «додатки» про так званих готів, які нібито потіснили скіфів. У той час міграції готів на терени скіфів історія не зафіксувала. І до влади у Скіфії у III ст. н. е. прийшли не готи (германці), а давній скіфський рід — гети, які мешкали у межиріччі Дунаю і Дніпра. Пізніше європейці називали племена скіфських гетів (і не тільки їх) — варварами. Ми про це ще говоритимемо.

«Як пише А. Р. Боерн, з “Історії Геродота” видно, що Геродот багато подорожував Малою Азією, Африкою і Європою. Він відвідував Персію (Іран), Ассірію, Вавилон, Єгипет, Грецію і Скіфію. А. Р. Боерн пише, що “Геродот крім грецької мови знав дуже добре інші мови, тому він чужі назви перекладав грецькою мовою, так їх грецькою і записуючи”, що часто псувало вимову.

Геродот цікавився різними народами, багато розпитував про них, але завжди робив це за допомогою греків, які жили поміж тими народами.

Геродот записав все те, що бачив сам і те, що йому розповідали. Із цих записок Геродот уклав 9 книжок, які зібрані тепер в одну книгу понад 624 сторінки» [55, с. 3].

Таким чином, ще за п’ятсот років до нової ери була написана «Історія Геродота», яка зафіксувала події, що відбулися у Скіфській (причорноморській) державі та у її сусідів. Геродот описував як сучасний йому період, так і минулі роки Скіфії, що становило майже тисячолітній її період. Послухаємо: «Геродот записав, що скіфи йому сказали: “Від часу їх першого царя Гета (Таргетая) до вторгнення в Скіфію перського правителя Дарія пройшла тисяча років”» [55, с. 8].

Отож, на сьогодні існує опис держав на землях сучасної України за 3,5–тисячолітній період (1500 років до н. е. + 2000 років н. е). А що мова у Геродота йшла саме про українську землю змушена була визнати навіть московська Велика Радянська Енциклопедія, том 23.

«Скифия, наз(вание) Сев(ерного) Причерноморья в 7–2 вв. до н. э. в сочинениях античных писателей. Терр(итория) С(кифии) занимала степи между устьями Дуная и Дона, включая степной Крым и районы Сев(ерного) Причерноморья. На терр(итории) С(кифии) в 5–4 вв. до н. э. — 3 в. н. э. существовало Скифское гос(ударст)во во главе с царем. С(кифия) была заселена собственно скифскими и нескифскими племенами, близкими скифам по культуре, образу жизни и политически зависимыми от них. Др(евне)–греч(еский) историк Геродот представлял С(кифию) как квадрат со сторонами протяженностью в 20 дней пути. После занятия С(кифии) сарматами Сев(ерное) Причерноморье стало наз(ываться) Сарматией» [25, т. 23, с. 507].

Прийшов час упорядкувати та привести до єдиного знаменника раніше цитований матеріал. Велика Радянська Енциклопедія звужує поняття початку держави Скіфії до VII–II століття до н. е. Та Геродот засвідчив, що перший скіфський цар Гет (Таргетай) посідав царський трон ще «за тисячу років до вторгнення перського правителя Дарія».

Оскільки немає підстав не вірити Геродоту, то слід зафіксувати появу Скіфії як держави у 1500 році до нашої ери.

Велика Радянська Енциклопедія визнавала, що Скіфія як держава існувала до III століття нової ери.

І, звичайно, ніякого завоювання скіфів сарматами не відбулося. Сармати належали до одного із скіфських племен. Ми про це ще говоритимемо. Слід пам’ятати: за часів давньогрецької імперії причорноморську державу іменували Скіфією, а за часів Римської імперії — Сарматією.

Хоча змін правлячих династій у Скіфії за майже 2 (дві) тисячі років відбулося багато. Після того, як ми визначили рік заснування скіфської держави (1500–й рік до н. е.), можемо сміливо стверджувати, що при розкопках на території скіфської держави сучасні українські археологи виявили й перші ознаки протоукраїнського населення. Послухаємо:

«Значний вплив на місцеве протослов’янське населення нашого краю у VII–III ст. до нашої ери мали скіфи. Під їхнім впливом відбувається формування специфічної західноподільської скіфоподібної культури. Її пам’ятками є кургани, які насипалися з каменю та землі. Їх виявлено поблизу сіл Тарасівка, Гуменці, Панівці на Кам’янеччині, Миньківці Дунаєвецького району, Сиротинці, Бедриківці на Городоччині» [26, с. 17].

Тобто на землі сучасної Хмельницької області України археологи та історики, отримавши дозвіл на новітні дослідження, знайшли достовірні та незаперечні факти одночасного існування, розвитку та взаємовпливу скіфської та праслов’янської культур.

Тобто оті протослов’янські племена, про які веде мову історик І. В. Рибак, у VII–III століттях до нової ери входили до єдиної скіфської держави і були спорідненими зі скіфами, а головне — стали спадкоємцями тієї держави і культури, оскільки в подальшому історія нікого не знає на землі давньої Скіфії, окрім тих же праукраїнців (русичів Київської держави).

Розірване коло історії з’єдналося: Трипілля — Скіфія — Україна (Русь).

Далі автор пропонує розглянути питання розташування скіфської держави. Хоча слід зазначити, що це питання в історичній науці належить до дискусійних.

Тому звернімося до «Батька історії» Геродота. У питанні визначення території скіфської держави Геродоту можна повністю довіряти.

Південний кордон Скіфії тягся від річки Дунаю до річки Дону. Майже повністю збігається з сучасним кордоном України–Русі.

«Східна і західна сторони з морем не межують, кожна з них займає 20 днів подорожі… Я вважаю що за день можливо проїхати 200 фурлонгів, а за 20 днів — 4000 фурлонгів (що дорівнює 800 кілометрів при 1 км = 5 фурлонгів)» [55, с. 52].

Тобто до скіфської землі часів Геродота належали землі пізнішої Київської держави (давньої Русі) — сучасні землі України, Білорусії та відірвані після жовтневого перевороту (1917 року) від них Московщиною — Курщини, Воронежчини, Придонщини та частини Сіверщини.

Тому даремно бідкаються російські та іноземні історики, заявляючи: «Скифы исчезли со страниц истории так же неожиданно, как и появились, как будто они упали в глубокий колодец» [56, с. 190].

Як бачимо, скіфи до «глибокої криниці» не падали і землі своєї не покидали. На новому етапі світового розвитку (так звана Візантійська цивілізація) скіфи, яких візантійці називали слов’янами (склавенами), утворили цілковито на своїх старих землях державу, яку світова історія знає як Руська держава. Або — Велике Київське князівство.

Шкода тільки, що провідні дослідники стародавньої історії у XVIII–XIX ст., такі як: «Нібур, Гра, Моммзен, Маркварт, Леус, Мілленгоф.., Цейс, Крек, Кунік, Баєр, Шлєцер, Міллер та інші», прислуговуючи великогерманській ідеї чи російському самодержавно принципово не побажали угледіти у скіфах українців (русів). Бо в ті часи про Трипілля ще й не знали, а пов’язувати «Велику Скіфію» із загнаними в рабство малоросами німецькі імперські історики соромилися. На їхню думку, світову історію саме вони — германці й творили. Тому й вигадували разом із Катериною II для Московії ось таку — пронімецьку історичну наукову стезю. Згодом з тої німецької вигадки утворивсь еталон світової історії.

І в тій історії місця для українців — русичів — скіфів — трипільців не було, в чому нічого дивного немає.

Дивина в іншому: 2013 рік — це 22–й рік української незалежної держави, а наші історики (академіки, професори, кандидати наук) так досі не спромоглися відірватися від московсько–германського історичного офіціозу і пояснити світові, що ми не зайди на своїй землі, що трипільська і скіфська археологічні культури — то звичайні етапи розвитку українського етносу:

«Виявлені перевіркою фальшування та перекручування Історії німецькими “вченими”, примусили уряд Федеративної Республіки Германії відкликати старі підручники з Історії, як неправдиві та образливі для слов’янських народів. Український дослідник Історії (тільки не з української держави)… Дражньовський О. в праці: “Скіфи (Гети — готи, анти і слов’яни, і ми — не ми)” написав: ‘Тепер ми можемо точно і певно довести, що саме наша Історія (українська) стала жертвою найбільшого культурного грабунку і обману так, як жодна інша історія європейських народів, завдяки німецьким історикам”» [55, с. 72].

Залишається непорушною тільки московська складова частина світової історії, і саме її так страшенно бояться історики — чиновники українських державних установ. Пам’ятають господаря, який їх виховав та вигодував.

Територія Скіфії (VII–III століття до н. е.) дивним чином збігається з територією Сарматії (III століття до н. е. — III століття н. е.). А далі, у 330 році н. е., на південних та західних берегах Чорного моря (Понту Евксінського) з’явилася Візантійська імперія — звичайний уламок Римської імперії зі столицею в Константинополі, правителі якої знали своїх північних сусідів як русів. А один із правителів Русії навіть свою столицю тримав на Дунаї (Святослав). І та держава київських русів теж, дивним чином, повністю розташувалася на землях Скіфії (Сарматії). І все те, за твердженням німецьких і російських істориків, сталося випадково. Хоча історія не зафіксувала значних воєн на теренах давньої Скіфії (Сарматії) у ті часи. Тож куди зникло 40 мільйонів скіфів або хоча би 20 (двадцять), історія відповісти не може досі. Як пише історик Тамара Талбот Райс у своїй праці «Скіфи» — «исчезли со страниц истории так же неожиданно, как и появились».

Ось ще одна дивна випадковість. Усі великі українські ріки (вони ж — скіфські, сарматські) походять від одного кореня: Дунай, Дністер, Дніпро, Дон, Донець… Одна випадковість за іншою! Цікаво зазначити, що кам’яних скіфських баб з типово українським орнаментом чомусь повністю винищувала російська влада.

Певно теж випадково.

Наведемо ще одну дивну «випадковість». Через тисячу років по скіфах українські козаки хоронили своїх гетьманів та кошових отаманів за старим скіфським звичаєм — насипали курган.

Український дослідник Володимир Іванович Петрук у своїй праці «Велика Скіфія переможе», 2011 року видання, досить влучно зазначив: «Феномен України полягає в тому, що її нинішня територія не є зшитою з клаптів в новітній час, як це уявляється В. В. Путіну чи тим політ–діячам та історикам, які в своїх картографічних уявленнях не йдуть далі від шкільної карти Київської Русі. Достатньо хронологічну вісь продовжити від часу Аскольда на глибину двох попередніх тисячоліть і перед нами постане дивне явище — та сама країна, вкрита стародавніми курганами, на тій же території, що охоплює Тавриду, Степи і Лісостеп. Не безіменна або з назвою археологічної культури, чисто науковою, і невизначеним етносом, а широко відома в античному світі поліетнічна, мультикультуральна Скіфія — велика європейська Причорноморська країна з часу наукового визначення поділу материків на Європу і Азію з кордоном по Танаїсу (Дону)» [61, с. 75].

Немає потреби зайвий раз доводити, що давня Скіфська держава була в свій час державою праукраїнського етносу, коли в неї була чітко визначена територія, а населення з тієї землі нікуди не зникало.

Слід тільки розуміти, що імперські історики, які у XVIII столітті писали світову історію, а то були переважно держслужбовці Пруської та Російської імперій, і на думці не мали, що скіфська спадщина належить українцям (русичам), загнаним у рабство в Російській імперії. Тим більше, що московитські царі платили шалені гроші своїм першим найманцям — історикам, таким як Г. Ф. Міллер (1705–1783), Г. З. Байєр (1694–1738), С. Г. Шелін (1745–1774), А. Л. Шльоцер (1735–1809), А. Й. Гільденштедт (1745–1781) та десяткам інших, які фальшували все, чого царі бажали.

* * *

Що ж розповів світові про Скіфію та скіфів великий Геродот?

Оскільки це стосується протоукраїнців та нашої землі, ми зобов’язані знати ту давню історію. Отож послухаємо Геродота:

«Розповідаючи про скіфів, я не можу сказати, що захоплююсь ними, проте вони змушені виконувати найважливіші справи людського життя краще за будь–який інший народ на землі. Я маю на увазі їх здатність до самозбереження як себе, так і свого способу життя. Прикладом цьому є те, що скіфів не могли знищити ніякі нападники на їх країну, всіх тих нападників скіфи знищували самі.

Коли скіфи вирішать, що для них вигідно не вступати в пряму битву з загарбниками, то вони будуть маневрувати зі своїм військом так, що ворог не зможе знайти їх армії, щоб втягти в битву.. Всі вони, один до одного, добре призвичаєні їздити верхом кіньми, в бій також йдуть в більшості верхи. Всі вони, їдучи верхом конем, влучно стріляють стрілами з луків, завзято та дуже вміло в битвах орудують списами та мечами… Скіфів ніхто не зможе побити і підкорити, бо вони добрі та дуже завзяті вояки, які дуже швидко рухаються кіньми і возами, коли інші народи воюють і рухаються пішки… Крім всього цього скіфи дуже рухливі, енергійні, завзяті, хоробрі, винахідливі люди, та ще й великі патріоти своєї країни, свого способу життя і дуже не люблять все чуже» [55, с. 34].

Ось такий портрет давнього українця–русича намалював «Батько світової історії» Геродот в середині першого тисячоліття до нової ери. Автор звертає увагу читачів на той факт, що за подальшим трактуванням істориків, переважно німецьких і російських, саме оці «завзяті вояки» та «непереможені скіфи» практично без бою підкорилися невеликому племені германських готів, а пізніше — гунам. Що повністю суперечить словам Геродота.

Отож, маємо цілком вигадані германськими істориками ситуативні події, які, складаючи перші описи світової історії, побажали зайвий раз прославити своїх предків.

Слід згадати і про племена, які, за твердженням Геродота, населяли Скіфію. Це надзвичайно цікаве питання.

«На захід від морського порту, в затоці Борисфену (Дніпра), який стоїть на середині скіфського узбережжя Понту (Чорного моря), живе скіфське плем’я.., що називається каліпіди. Сусідами каліпідів на сході є алізони, люди обох цих племен ведуть скіфський спосіб життя. Вони вирощують для харчування різне зерно: пшеницю, просо, горох, квасолю, цибулю, часник і коноплю.

На північ від алізонів живуть скіфські хліборобські племена, які вирощують зерно собі і на продаж. За ними, північніше, живе скіфське плем’я — неври, а вже за ними — лежить дика незаселена земля. Це все, що відомо про населення, яке заселює понад рікою Гіпаніс (Південний Буг), на захід від ріки Борисфену» [55, с. 26–27].

Уточнимо деякі деталі із «Історії Геродота». На захід від річки Дніпра, у межиріччі Дніпра і Дністра, в скіфські часи мешкали племена алізонів (східне Прибужжя) і каліпідів (західне Прибужжя). На північ від племені алізонів жили хліборобські скіфські племена. Тобто, якщо вважати, що алізони–скіфи в ті часи мешкали в межах сучасної Кіровоградської області, то хліборобські племена скіфів посідали терени сучасних Черкаської та півдня Київської областей. Що можна вважати цілком достовірним. Далі, на північ, на Правобережжі Київщини (до річки Прип’яті) розташовувалось плем’я неврів. А північніше, за Геродотом, лежала «дика незаселена земля». Плем’я каліпідів в часи Геродота жило в межах сучасної Вінницької та південної частини Хмельницької областей. В той час, коли придунайські землі та сучасні терени Одещини і Микол аївщини заселяло плем’я гетів. Послухаємо Геродота:

«При русі перської армії до Дунаю Дарій підкорив своєю силою скіфське плем’я готів… Гети вірять, що їх плем’я ніколи не вмре» [55, с. 49].

Саме оце скіфське плем’я гетів німецькі історики—укладачі світової історії, в подальшому прозвали готами та вигадали їм германського імператора Германоріха, щоби завоювати та підкорити Скіфію.

Не буду описувати місця розташування інших скіфських племен. Існує добрий десяток карт стародавньої Скіфії. Серед них карти: О. І. Тереножкіна, В. А. Іллінської, М. І. Артамонова, Б. М. Гракова, К. Ф. Смірнова, Птоломея з написом «Скіфія або Сарматія Європейська», видана А. Ортелієм у 1590 році та інші.

Наведу тільки короткий опис появи скіфського племені сарматів або савроматів, згідно з твердженням Геродота:

«Походження сарматів таке: колись в давнину греки воювали із амазонками. В битві на ріці Термодон греки перемогли амазонок і забрали їх в полон [царство амазонок було десь в Передкавказзі, можливо на терені сучасної Кубані]… Полонених амазонок греки посадили на три кораблі та повезли Азовським морем (Меотісом) в Грецію. Під час подорожі… жінки–амазонки зчинили заколот і знищили всіх греків. Амазонки не вміли керувати кораблями. Кораблі з амазонками пристали до берега, в місцевості Кремні [це десь між теперішніми містами — Маріуполем і Таганрогом]…

Перше, що амазонки зробили — це захопили табуни скіфських коней, які паслися в цій місцевості. Утворивши озброєний загін, амазонки розпочали напади на сусідні оселі скіфів…

Скіфи, створивши загін із озброєних молодих хлопців, приблизно рівний загонові амазонок, поселили його табором поряд з ними. Вони на своїй нараді вирішили замість воювати з амазонками, вбиваючи та калічачи молодь, краще одружити своїх хлопців з ними та мати дітей від таких хоробрих жінок… Так скіфи–молодики стали жити з амазонками, як зі своїми дружинами… Амазонки… (сказали своїм чоловікам. — В. Б.): “Ми і жінки вашого народу ніколи не зможемо жити разом, бо наше життя дуже відрізняється від їх життя… Тому.. коли хочете жити з нами, як порядні чоловіки, то йдіть до своїх батьків і заберіть свою частину господарства та повертайтесь до нас… тепер… їдемо із цієї околиці за ріку Танаїс (Дон)”… Перетнувши Танаїс, проїхали на схід три дні, потім повернули на північ, проїхали ще три дні і зупинились. Тут вони і осіли на віддалі 6 днів їзди від Танаїсу та Меотісу (Азовського моря), взявши назву “савроматів”.

У цьому краю, який тепер називається Сарматія, вони і розмножились, заселивши його» [55, с. 28–29].

Автор вважав доцільним в цьому місці навести карту розселення скіфських племен на кінець старої ери. Оскільки російські науковці вносили до своїх праць ті чи інші «доважки брехні», автор, після довгого коливання, вирішив навести карту «Расселение скифских племен по Б. А. Рыбакову» із академічної праці «Античные государства Северного Причерноморья», сторінка 9. На думку автора, карта теж несе деякі тенденційні похибки, але є найбільш досконалою, хоча — неповною.

Згідно із твердженням Геродота, плем’я сарматів походило від скіфів та амазонок і ніскільки не було причетним до пізніших прибульців на землі Скіфії. У нас немає підстав і в цьому питанні не довіряти Геродоту.

2

Не дослідивши відносини Скіфської держави з її сусідами, особливо південними та західними, важко робити висновки про стан розвитку скіфських племен у II тисячолітті до нової ери — IV столітті нової ери.

Отож, для повноти розуміння походження українського народу, розглянемо й це питання.

Згідно зі свідченнями Геродота: «Скіфи — є діти Борисфену, тут народилися над (Дніпром) і тут розвинулись як народ, утворивши свою державу Скіфію» [55, с. 5].

«На доказ цього скіфи розповідали Геродотові дві легенди, які збереглись серед їх народу і ясно вказують на те, що Скіфи (борисфени — гіпербореї, тобто наддніпрянці) народились і створили свій народ та його державу над рікою Борисфеном (Дніпром).

Різниця в цих легендах лише в іменах перших їх царів чи родоначальників. Одна каже, що засновником був Таргетай із трьома синами, друга — засновником називає Геракла, також із трьома синами. Слід пам’ятати, що Геродот все записував грецькою (старогеленською), тому ім’я Тар–гетай дуже легко розгадати, що воно не є грецьке (геленське), а місцеве — скіфське. Воно складається із двох скіфських слів: “Цар” і “Гет” та грецького закінчення — “ай”. Отже, родоначальником скіфського народу був Цар Гет — син одного із найбільших та найвойовничіших племен скіфського народу, Гетів, які займали терен понад Чорним морем від Дніпра аж до Дунаю» [55, с. 8–9].

Правив державою Скіфією Цар Гет (Таргетай) за тисячу років до вторгнення на скіфську землю перського царя Дарія (512 рік до н. е.).

Давня Греція з’явилася на побережжі Чорного та Азовського морів тільки у VII столітті до нової ери. Тобто й опис перших скіфів — сусідів зміг появитися, практично, тільки за того часу. Становлення Скіфії — держави у XV–VIII століттях до н. е. теж закрите густим історичним туманом — на мою переконливу думку не тому, що прадавні племена не фіксували події на своїй землі. Скоріше за все те, що було зафіксовано писемно, в легендах, в оповідях людей, було знищено після прийняття нашими предками християнської релігії, як супротивного, ворожого, не здатного бути корисним людям.

Особливо в цьому напрямі ретельно попрацювала московська церква у XVII–XIX століттях та комуно–шовіністи у XX столітті. Вони й сьогодні тримають нашу пам’ять під московським впливом і контролем.

«Начавшееся в VIII в. до н. э. мощное миграционное движение греков (обычно называемое “великой греческой колонизацией”) уже в VII в. затронуло и северное побережье Черного моря. В период с VII по IV вв. до н. э. здесь возник ряд греческих населенных пунктов, крупнейшими среди которых были Ольвия (на берегу Днепровско–Бугского лимана), Херсонес (район современного г. Севастополя), Феодосия (на месте современного города того же названия), Пантикапей (сейчас г. Керчь), Фанагория (на Таманском полуострове, у станицы Сенная), Гермонасса (ныне г. Тамань). Одновременно возник целый ряд и более мелких городских центров» [77, с. 5].

З появою давньогрецьких античних поселень світова спільнота дізналася про войовничу Скіфську державу, яка межувала на континенті з греками. Античні греки, як і скіфські племена, в першу чергу, були зацікавлені в торгівлі, особливо скіфська верхівка. Але навіть за такої взаємопотреби греки зводили перші свої поселення в недоступних із суші місцях, аби не бути знищеними скіфами.

Сьогодні науковці вважають, що саме завдяки цьому тактичному рішенню давнім грекам вдалося зачепитися і, згодом, заволодіти деякими анклавами Чорноморського і Азовського узбереж. Послухаємо академіків:

«Поселение греков на острове Березань было самым ранним в Северном Причерноморье… Удалось установить, что поселение возникло во второй половине VII в. до н. э… Есть основания полагать, что поселение с момента основания именовалось Борисфеном (Дніпром. — В. Б.) или Борисфенидой» [77, с. 33].

Вкорінившись на острові та встановивши добросусідські стосунки зі скіфами, греки почали, треба думати з дозволу скіфів, переходити на материкову сушу. Так з’явилася знаменита Ольвія.

«Политико–административный центр Ольвийского полиса — город Ольвия находился на правом берегу Бутского лимана… Часть нижнего города в наше время находится под водой… Помещая ее на Борисфене (Днепре), при этом Страбон уточнял — на расстоянии 200 стадиев от устья, а Помпоний Мела — при впадении Борисфена в море. Псевдо–Скими, правильно свидетельствуя, что Ольвия лежит при слиянии Борисфена (Дніпро. — В. Б.) и Шпаниса (Південний Буг. — В. Б.), помещал ее так же вверх по течению Борисфена» [77, с. 34].

Що цікаво, «сохранились сведения об осаде Ольвии Запирионом, полководцем Александра Македонского» [77, с. 34].

Але взяти Ольвію Запиріон не зумів. Послухаємо:

«В 331 г. до н. э. Ольвия оказалась объектом завоевательной политики наместника Александра Македонского во Фракии Запириона, предпринявшего поход против Скифии. Хотя Запириону и не удалось взять Ольвию, а затем, по сообщению Юстина, он был уничтожен со всей его армией скифами, осада стоила ольвиополитам многих усилий и привела к некоторому упадку города» [77, с. 11].

Цим свідченням ми ще раз підкреслили існуючий союз між скіфами та давніми греками (за винятком деяких періодів).

Узагальнено можна стверджувати, що існувало три скупчення грецьких поселень у Причорномор’ї в скіфський період. До них належать:

1. Ольвійське скупчення. До нього належали: Ольвія, Тіра та Ніконій (на Дністровському лимані) та Острів Левка (Зміїний) — на сьогодні відомі та досліджені. Не будемо описувати кожне поселення.

2. Херсонеське скупчення поселень, або Херсонеська держава. До досліджених херсонеських поселень належать: Херсонес (у сучасному місті Севастополь) та Харакс. «Городище, отождествляемое с Хараксом, расположено на холме Ай–Тодорского мыса и занимает площадь около 6 га» [77, с. 57].

3. Боспорське скупчення поселень, або Боспорське царство.

«Боспорское государство — крупнейшее греческое государственное образование на территории Северного Причерноморья, располагалось по обоим берегам Боспора Киммерийского (ныне Керченского пролива)… Столица Боспорского государства расположена на месте современной Керчи, на нижней приморской террасе, на горе Митридат и на её склонах» [77, с. 58–59].

До Боспорського царства входило багато поселень, як Криму так і Тамані. Головні з них: Пантікапей, Феодосія, Німфей, Мірмекій, Тірітака, Порфмій, Кітей, Кіммерик, Фаногія, Гермонасса (на місці сучасної Тамані), Кепи тощо.

Не будемо детально описувати походження та розвиток кожної з цих античних грецьких держав (поселень). Це не є темою нашого дослідження. Ще раз нагадую шановним читачам, що ми досліджуємо спадковість проживання та розвитку українського етносу на його корінних землях впродовж тисячоліть, від Трипілля і Скіфії до Великого Київського князівства. Заповнюємо ту прогалину, яку свідомо створила російська імперська історіографія.

Саме за тією так званою історичною наукою український народ є зайдою на своїй, Богом даній, землі з V–VI століть нашої ери. А перед нами, немовби ту землю протоптали в II столітті (із заходу на схід) — готи (німецькі племена), а пізніше — зі сходу на захід гуни (IV–V століття нашої ери).

Тому автор пропонує розібратися з цими готами та гунами, щоби зрозуміти, як зі скіфів праукраїнці стали зайдами–слов’янами з Ельби. Отож, дещо про так званих гунів.

Послухаємо Велику Радянську Енциклопедію (третє видання) — ВРЕ (3–тє) скорочено.

«Гунны… кочевой народ, сложившийся во 2–4 вв. в Приуралье из тюркоязычных хунну, прикочевавших во 2 в. из Центр(альной) Азии и местных угров и сарматов. К 70–м гг. 4 в. относится начало массового передвижения Г(уннов) на З(апад), давшее толчок т(ак) н(азываемому) великому переселению народов. Покорив аланов Сев(ерного) Кавказа, Г(унны) во главе с вождем Баламбером перешли Дон, разгромили (375) готов в Сев(ерном) Причерноморье, подчинили б(олыпую) ч(асть) остготов и заставили вестготов отступить во Фракию. В 394–395 Г(унны), пройдя через Кавказ, опустошили Сирию и Каппадокию, затем обосновались в Паннонии, делали набеги на Вост(очную) Рим(скую) империю… В 451 Г(унны) (с их союзниками) вторглись под предводительством Аттилы в Галлию, но на Каталаунских полях были разбиты римлянами, вестготами и франками. После смерти Аттилы (453) среди Г(уннов) возникли распри, чем воспользовались гепиды, возглавившие восстание герм(анских) племен против гуннского ига. В битве при р. Недао (455, в Паннонии) Г(унны) были разбиты и ушли в Причерноморье, их союз распался. Попытки Г(уннов) прорваться на Балканский п–ов в 469 потерпели неудачу. Постепенно Г(унны) исчезают как народ, хотя их имя еще долго встречается в качестве общего наименования кочевников Причерноморья» [25, т. 7, с. 450].

Автор свідомо навів цю довгу цитату, щоби читачі мали змогу оцінити масштаби фальсифікацій німецьких та російських істориків XVIII–XIX століть — укладачів світової історії. Коли проаналізуємо наведену цитату, то зрозуміємо навіщо це фальшування творилося та чиї інтереси відстоювало.

Отож, згідно з Великою Радянською Енциклопедією (третє видання) гули — це тюрські племена, які в IV столітті перекочували на Дон до сарматів, потім розгромили на Кавказі аланів і рушили до Причорномор’я. Тут вони спочатку зустріли племена царських скіфів, каліпідів та алазонів та розгромили їх, бо всі ті скіфські племена, включаючи сарматів, не належали до «тюркських племен». Але німецькі та російські історики про те забули повідомити, вперше описуючи давні події. Тому виключно так історики трактують давні події досі. А далі гуни розгромили гетів (теж скіфське плем’я) та «подчинили большую часть остготов и заставили вестготов отступить во Фракию». Хоча ніяких готів давня історія у нижньому Придунав’ї не знає. То були ті самі гетські (скіфські) племена, які називалися східними та західними. Перші жили від Дніпра до Дунаю, а другі — понад Дунаєм.

Але, що цікаво, ті ж гуни раптом згадали, що вони ще не були в Малій Азії, тому розвернулися та «пройдя через Кавказ, опустошили Сирию и Каппадокию». Звернімо увагу, це відбулося в найгустонаселеніших місцях Малої Азії. А оскільки гунам і тут не сподобалося, то вони знову повернулися в Придунайські землі і «обосновались в Паннонии». Це сучасна земля Угорщини (західна частина), Югославії (північна частина) та Австрії (східна частина). А через те, що отим гунам дуже не подобалися сусіди, зокрема Велика Римська імперія, то вони у 451 році пішли війною і на неї, але 455 року в битві на річці Недао були вщент розгромлені римлянами. Та найцікавіше вкінці: «Постепенно Г(унны) исчезают как народ…»

І то повністю зникають за кілька десятиліть — жодної історичної згадки! Зразу ж виникає запитання: — А скільки тих гунів було із самого початку, що тільки одну Скіфію зуміли пройти воєнним походом тричі?

Адже скіфів було 40 мільйонів. І як свідчив великий Геродот, скіфів на їхній землі ніхто перемогти не зможе. Отож бачимо розбіжність думок Геродота і німецько–російських істориків. В чому ж річ?

А річ у тім, що ніяких гунів у Скіфії та Придунайській долині ніколи не було. Це вигадка німецьких та російських істориків. Ось що пише Велика Радянська Енциклопедія про готів:

«Готы… племена восточных германцев… В нач(але) н. э. жили на юж(ном) побережье Балтийского м(оря) и по ниж(ней) Висле. Передвигаясь с кон(ца) 2 в. на Ю(го)–В(осток), достигли в 1–й пол(овине) 3 в. Сев(ерного) Причерноморья… Г(оты) делились на остготов (жили в низовьях Днепра) и вестготов (в низовьях Днестра)…» [25, т. 7, с. 187–188].

Дуже потужно брехали німецькі історики та, як побачимо, — байкарі, відводячи своїм племенам південні землі України. А інші німецькі історики — найманці московських царів, так само потужно вписували той матеріал до так званих російських історичних джерел.

Тому скіфським племенам гетів за німецько–російськими джерелами місця на півдні Скіфії (України) у II–VI століттях немає, хоча абсолютно невідомо куди вони могли подітися.

Ми пам’ятаємо, за свідченням Геродота, що першим царем Скіфії був цар Гет — представник племені гетів. В часи Геродота (V століття до нашої ери) царями Скіфії були представники царських скіфських племен.

Надзвичайно важко сьогодні розповідати, як відбувалися зміни царських династій. Та гетське племя скіфів не зникло з причорноморських теренів ні у І столітті до нової ери, ні у V–VІ століттях новітньої ери. І цьому твердженню є дуже чудові докази у працях самих російських академіків. Так, у книзі «Античные государства северного Причерноморья», яку особисто редагував академік Б. А. Рыбаков, стверджується:

«В середине І в(ека) до н. э. Ольвия была разгромлена гетами, о чем свидетельствуют следы многочисленных пожаров, фиксируемые раскопками в различных частях города» [77, с. 38].

Тобто, напередодні новітньої доби, за 50–30 років до її початку, скіфське плем’я гетів, мешкало у межиріччі Дніпра та Бугу.

І та сама книга стверджує далі:

«Основная масса крымских фибул IV в(ека) тождественна фибулам Черняховской культуры не только по форме, но даже по рецепту металла, новому для Северного Причерноморья…» [77, с. 241].

А Черняхівська культура не мае нічого спільного з германським плем’ям готів, чи остготів, які нібито в IV столітті мешкали «в низовьях Днепра». Отакі пироги випікала так звана російська історична наука. Бо: «Черняховськая культура, археол(огическая) культура рубежа 2–3 вв. — рубежа 4–5 вв. в лесостепи и степи от Ниж(него) Подунавья до Левобережжя Днепра на В(остоке). Назв(ана) по могильнику у с. Черняхов (Кагарлыкский р(айо)н Киевской обл(асти)… Оседлоземледельческие,скотоводч(еские) племена носителей Ч(ерняховской) к(ультуры) жили в больших неукрепленных поселениях… Подъем земледелия в эпоху Ч(ерняховской) к(ультуры) отмечен усовершенствованием плуга и рала с жел(езными) наконечниками; вол и лошадь использовались… как тягловая сила; расширился состав культурных злаков; под пашню освоены значительные площади. Были развиты железоделательное, кузнечное, бронзолитейное, камнесечное, косторезное ремесла… Керамика (миски, кувшины) изготовлялись в основном на гончарном круге. Процветала торговля с ближайшими антич(ными) центрами… Большинство исследователей считают, что Ч(ерняховская) к(ультура) создана племенами (що мешкали на цих теренах. — В. Б.).., упоминаемыми древними авторами на территории её распространения… (а це племена даків — сучасні румуни; сармати, скіфи, слов’яни — сучасні українці; хоча, зрозуміло, що німецько–російські історики тягли до цієї компанії племен вигаданих готів–германців. — В. Б.)…

Существует гипотеза о перерастании (Черняхівської культури. — В. Б.) в древнеслав(янскую)…» [25, т. 29, с. 112].

Дуже хитро писали російські академіки про Черняхівську культуру, доплітаючи до неї вигаданих готів. Немовби ті німецькі племена прийшли на наші південні землі напередодні появи на них слов’ян. Тому й дозволили існуванню тільки гіпотези «О перерастании Черняховской культуры в древнеславянскую». Подякуємо московитам і на цьому. Навіть оця, профільтрована московськими науковцями, цитата свідчить, що Черняхівська культура поєднує племена давньої Скіфії з племенами (народом) Київської язичницької держави V–VI століть новітньої доби. Тому надбання Скіфської держави II тисячоліття до н. е. — IV століття нової ери є надбанням праукраїнського етносу і належить, в першу чергу, цьому народові.

Як бачимо, навіть поважні російські академіки допускалися помилок, які зводили нанівець їхні вигадки про український народ — зайду на своїх етнічних землях.

Отож, пропонуємо звернутись до сучасних українських істориків та археологів, які поступово (ще не повністю) поминають відмовлятись від одвертих німецько–російських «доважків брехні».

Автор вважає за потрібне зауважити, що він не ставить під сумнів теорію міграції народів у давні часи. Але слід пам’ятати, що під цю теорію міграції до історії введено багато вигадок та фальшивок. Однією з них є вигадка про так званих кіммерійців, які немовби у VII столітті до нової ери прийшли в Причорномор’я «з центральноазійських степів». Все це є вигадкою, бо повністю суперечить Геродоту, який заявив, що «Скіфи є дітьми Борисфену, тут народилися над (Дніпром) і тут розвинулися як народ, утворивши свою державу Скіфію», і відбулося все те ще у 1500 році до н. е. Тобто, за 800 років до появи кіммерійців у степах Причорномор’я, скіфи уже володіли тією землею і мали свою державу.

То куди ж прийшли кіммерійці?

Можливо, кіммерійці були одним із племен Скіфської держави і в VII столітті до н. е. очолювали державу. Не будемо досліджувати це питання окремо. Нехай цим займуться молоді історики. Тому що цілком очевидно, якась із двох сторін помиляється: чи то історики, чи то Геродот. Хоча не довіряти Геродоту немає жодних підстав. Нас цікавить інше. Історія стверджує таке:

«…Кіммерійці на території Південної України з’явилися тоді, коли місцеве населення Чорноліської культури жило і працювало тут уже понад 200 років (Х–ІХ ст. до н. е.)» [27, с. 156].

І далі:

«Наприкінці IX — на початку VIII ст. до н. е. відбувається просування чорноліських протослов’янських лісостепових племен на Південний Захід, зокрема у Західне Поділля, на території якого до цього проживали фракійські племена. Цікавою пам’яткою, яка фіксує давні слов’янсько–фракійські контакти, є городище ранньослов’янського часу VIII–VII ст. до н. е. поблизу с. Рудківці Новоушицького району Хмельницької області… Керамічний комплекс Рудковецького городища своєрідно поєднує в собі елементи слов’янської Чорноліської і Фракійської культур» [27, с. 160].

Ще раз переконуємося, що уже у Скіфській державі, на теренах сучасної України, проживали давні праслов’янські племена. Звичайно, подібні теми за Російської імперської держави вивчати і досліджувати забороняли, і це впродовж 350 років. Хоча Чорноліська праслов’янська археологічна культура виявилася не єдиною на нашій древній землі. Послухаємо:

«В. Д. Баран виділення праслов’ян як окремої етнічної групи пов’язує з існуванням у II тис. до н. е. Комарівсько–Тшинецької культури, пам’ятки якої відомі на території Польщі та Правобережної України.

Праслов’янським племенам, на думку багатьох археологів, могла належати частина пам’яток Лужицької та Поморсько–Підкльошивої культур у Повісленні та на Волині, а також скіфські хліборобські племена Подніпров’я, існування яких припадає переважно на І тис. до н. е…

Крім суто скіфських… племен (скіфів–царських та скіфів–кочівників), Геродот називає також інші народи: скіфи–землероби, меланхлени, неври, будини та ін. Він не подає жодних даних про етнічну належність цих груп населення. Але, як свідчать археологічні дослідження, серед скіфів–землеробів, неврів та інших етносів було і праслов’янське місцеве населення відповідних археологічних культур (Висоцька тощо)» [27, с. 182].

Як бачимо, праслов’янська (українська) культура «окремої групи» племен скіфської держави існувала на теренах сучасної України ще у II тисячолітті до нової ери. Ця ж культура праслов’янських племен у більш розгалуженому вигляді продовжувала існувати у Скіфській державі у І тисячолітті до нової ери та на початку І тисячоліття нової ери (I–V століття).

Рухалися ж праслов’янські племена давньої Скіфо–Сарматської держави не тільки із заходу на схід, але й із сходу на захід, як це відбулося із Чорноліською протослов’янською лісостеповою культурою (племенами), що перейшли із сучасної Кіровоградщини до Тернопільщини у IX–VIII століттях до нової ери. Маймо на увазі, що в часи Російської імперії на подібні дослідження накладали жорстоку заборону, а самих дослідників висилали до Сибіру. Імперська історіографія робила все, щоби нав’язати світові думку про зайд–українців. А давніх (II тисячоліття до н. е.) праслов’янських поселень на теренах України (давня Скіфія) сучасні історики відкрили багато: поселення Комарів (територія сучасної Івано–Франківської області), поселення біля села Дзвониха (Тиврівський район Вінницької області), поселення біля села Дударків (Бориспільський район Київської області) тощо. Тому Скіфо–Сарматська держава, яка існувала на території сучасної України у II тисячолітті до нової ери — І тисячолітті нової ери була також державою протоукраїнського етносу (племен).

3

До середини І тисячоліття нової ери, тобто у III–IV століттях, праукраїнські слов’янські племена стали домінуючим етносом давньої Скіфо–Сарматської держави. Послухаємо професора Івана Івановича Зайця:

«Загальновизнаною є належність до слов’ян племені під іменем венедів. Вони, заданими Плінія Старшого, займали в І ст. н. е. південно–східну степову зону України, на якій до цього знаходилися сармати. Таціт у праці “Германія” (98 р. н. е.) повідомляє, що венеди, не зважаючи нате, що вони прийняли багато сарматських звичаїв, становили собою самостійну, досить велику етнічну групу. Їхніми сусідами були германці, балти, фіни, сармати та фракійці. Про венедів нам повідомляє і Птоломей…

Йордан у своїй праці “Гетика” достовірно розкриває стосунки слов’ян і готів (слід писати гетів. — В. Б.) у IV ст. н. е. Він впевнено зв’язує сучасні йому племена склавинів та антів з венедами… На цьому етапі [Скіфсько–Сарматської держави (IV ст. н. е.)] утворився своєрідний союз (венеди, анти, склавини), який узгоджується з археологічними джерелами, що відображають декілька племінних груп слов’янського населення на території України» [27, с. 182–183].

Отож, ні звідкіля не мігруючи до Скіфо–Сарматської держави (цього не зафіксували давні історики: Пліній Старший, Таціт, Йордан, Прокопій Кесарійський, Меандр Протіктор, Псевдо–Маврикій, Феофілакт Сімокатта) на арені Скіфо–Сарматської держави «з’явились слов’яни під назвою венедів, антів і склавинів». Цілком зрозуміло, що ці угруповання слов’янських племен утворилися із давніх протослов’янських племен, що проживали на теренах Скіфії і були зафіксовані «Батьком історії» Геродотом під іншими іменами.

«Писемні джерела названих та інших авторів… узгоджуються з археологічними культурами, які включають так званий слов’янський культурний компонент, відкриті в Україні і суміжних областях Білорусії та Польщі. На території України і в найближчому довкіллі… існувало більш як десять таких етнокультурних утворень. Для нашої теми, зокрема, найбільш важливими є Зарубинецька, Волино–Подільська, Черняхівська, Київська та Етулійська культури, які безпосередньо стосуються слов’ян венедського періоду..

Зазначимо, що аналіз численних джерел дозволив видатному українському вченому М. С. Грушевському висунути припущення, що предками українців можна вважати наддніпрянський союз східних слов’ян, відомий візантійським історикам під назвою антів» [27, с. 183].

До владної верхівки Скіфської держави належав відомий, завдяки візантійським історикам, «наддніпрянський союз східних слов’ян під назвою антів».

Тому автор пропонує проаналізувати відомі історичні джерела і встановити, як до влади у Скіфській державі приходили царі різних племен. Звичайно, наш ряд царів із різних племен скіфської держави буде неповним, що не завадить наїм зрозуміти, чому сусідні держави та історики по–різному йменували одну і ту саму державу впродовж майже двох тисяч років.

Згідно із твердженням Геродота та скіфськими переказами, першим царем Скіфії був Цар Гет із племені гетів за тисячу років до 512 року до нової ери. Отож:

1. Гети (1500 років до н. е.).

Про киммерійців, яких у VII столітті до н. е. немовби прогнали скіфи, поговоримо пізніше. Зазначимо тільки — Велика Радянська Енциклопедія визнавала, що давні «греч(еские) историки и географы нередко путали к(иммерийцев) и скифов» [25, т. 12, с. 112].

Згідно з тією ж «Історією» Геродота, у V столітті до нової ери Скіфською державою правив цар із племені царських скіфів. Тому маємо:

2. Царські скіфи (VI ст. до н. е.).

Саме у ті часи античні греки Причорномор’я йменували державу — Скіфія.

Згідно з археологічними розкопками стародавньої Ольвії, її минуле зафіксувало існування двох епох: догетський період [VII ст. до н. е. — І ст. до н. е.) та післягетська епоха (І ст. н. е. — IV ст. н. е.)

«В середине І в. до н. э. Ольвия была разгромлена гетами, о чем свидетельствуют следы многочисленных пожаров, фиксируемые раскопками в различных частях грода» [77, с. 38].

Отже, племена гетів у середині І століття до н. е. знову брали владу до своїх рук. Але держава у ті часи носила ім’я — Сарматія і почала так іменуватися з III ст. до н. е.

Тому маємо таку картину правлячих племен Скіфської держави:

3. Сармати (III ст. до н. е.).

4. Гети (І ст. до н. е.).

Гети могли зруйнувати Ольвію тільки в часи, коли їхній цар посідав царський престол держави.

5. Скіфи (І ст. н. е.).

Саме скіфи в союзі з сарматами у І ст. н. е. перебрали царський престол держави до своїх рук. Як те відбувалося кожного разу — невідомо. Могло бути і воєнне захоплення влади, і цілком мирна передача трону. Хоча перше — вірогідніше.

У деяких істориків часів Римської імперії поруч із Сарматією вживається стара назва держави — Скіфія, тому що племена скіфів із сарматами перебували у постійному союзі. Разом вони й прогнали гетів із престолу.

«После гетского разгрома население вернулось в город (Ольвию. — В. Б.) по просьбе скифов, заинтересованных в возрождении Ольвии как торгово–посреднического центра… судя по сообщению Диона Христома, в городе поселилось большое количество негреческого населения, которое оказало значительное влияние на культуру Ольвии; облик города сильно изменился» [77, с. 38].

Слухаємо далі:

«Создание производственного района говорит о восстановлении экономического положения Ольвии в I в. н. э.» [77, с. 39].

Звичайно, ні готи у II ст., ні гуни у IV столітті нової ери на теренах Скіфії (Сарматії) не з’являлися. Римська імперія усі східні народи, разом з північними, називала — варварами.

І для Сарматії (Скіфії) винятків не робила. Автор уже зазначав, що тюркські племена гунів, для того щоби тричі пройти територію Сарматії, мусили мати хоча би 20 мільйонів населення. Появу такого скупчення населення в середині IV століття нової ери від річки Уралу до Дону історія не зафіксувала.

Навпаки, в IV столітті нової ери на тій території починали гуртуватися племена майбутнього Хазарського каганату. Тож гунам там місця в IV столітті не було.

Не зафіксували історична та археологічна науки також передислокації у І–II століттях нашої ери із Прибалтики до Причорномор’я так званих німецьких племен готів.

Отож, красномовні описи німецько–російських істориків про походи гунів та готів є звичайними «доважками брехні» до історичної науки. Не будемо черговий раз пояснювати навіщо подібне фальшування чинилося в науці.

Та в європейських аналах зафіксовані війни, що точилися між «варварськими племенами» у Причорномор’ї та на дальніх кордонах Римської імперії.

Тому автор пропонує розглянути та дослідити й це питання.

В черговий раз програвши боротьбу за титул царя Сарматії (Скіфії), гети не змирилися з поразкою. Боротьба тривала далі. З одного боку, гуртувалися скіфи, сармати та слов’яни, яких уже починають називати венедами та антами, а з другого, — східні та західні гети.

Не забуваймо, у 330 році Римський імператор Костянтин заснував місто Константинополь і переніс до нього свою столицю. Невдовзі з’явилася Візантійська імперія, яка успадкувала східні володіння Римської. Ще за часів Римської імперії імператор Троян (106 рік) підкорив задунайські племена гетів та включив їх до нової провінції — Дакія. Частина гетських племен, що мешкали у придунайських степах та в Причорномор’ї, залишилася у Сарматській державі. Саме вони ділилися на східних та західних, яких із примхи істориків почали іменувати вестготами та остготами, а антів та скіфів, які з ними іноді ворогували, — гунами.

На початку V століття скіфо–сарматсько–слов’янські племена, що володіли престолом Сарматії (Скіфії), спрямували свої зусилля проти Риму. Вони завдавали кілька ударів по Риму, а їхня спроба прорватися «на Балканский п(олуостров) (до Константинополя. — В. Б.) в 469 потерпела неудачу».

А далі, за тією ж Великою Радянською Енциклопедією, «Постепенно г(унны) исчезают как народ…»[25, т. 7, с. 450].

Що цікаво: абсолютно така сама доля, за тією Енциклопедією, спіткала: скіфів, сарматів, готів, остготів, вестготів тощо.

Що ж відбулося насправді у Скіфо–Сарматській державі наприкінці V — на початку VI століття нової ери? Хоча зрозуміло, що війну з давнім Римом та новою Візантійською імперією вела вся Скіфо–Сарматська держава, але головний тягар війни все ж припав на долю гетських племен, які, практично, були знищені, а ті, що вціліли, — залучені до своїх одноплемінників. Дуже важкі втрати у тих постійних війнах зазнали сарматські племена.

На арену Скіфсько–Сарматської держави в кінці V — на початку VI століття виходить «анто–венедсько–склавинський» союз слов’янських племен. Отож:

6. Анти (VI ст. н. е.).

Такий шлях пройшла скіфська держава за 2 тисячі років свого існування: з 1500 року до н. е. — 600 року н. е. Саме на базі цієї держави (територія, племена, закони, мова, звичаї тощо) повстала давня Київська держава — Русь (Україна).

Послухаємо, що говорить Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) про антів:

«Анты [греч(еское) Антаі], название вост(очно)–слав(янских) племен.., применявшееся визант(ийскими) писателями 6–7 вв. впервые встречается в керченской надписи 3 в. н. э… А(нты) занимали зону лесостепи между Днестром и Днепром и к востоку от Днепра. Они знали пашенное земледелие, оседлое скотоводство, отделившееся уже от с(ельского) х(озяйст)ва, ремесло, добычу и обработку железа, высокоразвитое гончарство, ювелирное ремесло, обработку камня, кости, ткачество и т. д… Для антского общества была характерна сел(ьская) община. Археологам известны остатки обширных поселений А(нтов), состоявших из ряда отд(ельных) домохозяйств, ремесл(енных) мастерских… в 3–4 вв. у А(нтов) складывается гос(ударст) во. В письм(енных) источниках 6–7 вв. упоминаются политич(еские) деятели А(нтов): цари — Бойс, Ардагаст, Пирагаст; вельможи — Идарий, Келагаст; полководцы — Хильбудий, Доброгаст; дипломат Межамир и др. Полагают, что имя Божа было известно автору “Слова о полку Игореве…” С начала 6 в. А(нты) вместе с родственными им склавинами вели наступление на балканские владения Византии… Во время войны 550–551 часть А(нтов) и склавинов осталась на Балканах… Имя А(нты) в начале 7 в. перестало упоминаться в письм(енных) источниках. Место А(нтов) заняло новое объединение — Русь, ядро к(ото)рого совпадало с наиболее развитыми землями А(нтов)» [25, т. 2, с. 111–112].

Як бачимо, слов’янські племена, які Візантійська імперія іменувала Антами, мешкали на теренах сучасної України ще у III столітті нової ери. І, звичайно, вони були місцевими племенами Скіфської держави, бо пройти із заходу, чи півночі, щоби бути зафіксованими у Керчі (Боспорське царство) у III столітті, вони не могли. Скіфи винищили б прийшлих чужинців.

А нам імперська історична наука та її українські «прихильники Седова» досі «співають пісень» про прийшлий у V–VI століттях слов’янський народ на корінні землі України.

Ще цікавіше Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) писала про Венедів. Хоча поруч вкидала до тексту відверті фальшивки та «доважки брехні». Зрозуміло, всі ті фальшивки вносилися до тексту, щоби звеличити московитів та приписати їх до слов’ян. Отож послухаємо ВРЕ: «Венеды, древнейшее наименование слав(янских) племен… Название “В(енеды)” встречается с 1 в. н. э. Они жили,… согласно Пейтингеровым таблицам, — к С(еверу) от Карпат и на Ниж(нем) Дунае. Плиний Старший, Тацит с нек(ото)рыми колебаниями причисляли В(енедов) к сарматам,… историк Иордан (6 в.) отнес их к славянам» [25, т. 4, с. 495].

ВРЕ без будь–яких заперечень відносить Венедів до І століття нової ери. А давні історики Пліній Старший і Таціт, які самі жили у І столітті (перший — у 23–79 роках, а другий — у 58–117 роках) поєднували Венедів із Сарматами, тому що і перші, і другі входили до однієї держави. Гетський історик Йордан, який жив у шостому столітті, коли уже існував «союз слов’янських племен», а слов’яни виособилися в окрему державу, відніс Венедів до слов’янських племен. Тобто, він у VI столітті знав краще ситуацію.

Слід зауважити, що багато сучасних істориків до давньої прослав’янської культури (антсько–венедської) відносять десятки археологічних культур, серед них: Зарубинецьку, Волино–Подільську, Черняхівську, Київську, Етулійську та інші. «На теренах України і в найближчому довкіллі (в науковій літературі воно названо римським) існувало більше як десять таких етнокультурних (українських. — В. Б.) утворень» [27, с. 183].

Говорити про прийшлий український народ у V–VI століттях на терени України — є справою марною.

Входячи 2 тисячі років до союзу скіфських племен, праукраїнські слов’янські племена закономірно успадкували владу у Скіфо–Сарматської держави і стали спадкоємцями античної Скіфії. Тому українську державність слід вести із 1500 року до нової ери по лінії: Скіфія — Сарматія — Русь — Велике Галицько–Волинське Князівство.

Аби у читачів не виникало сумніву, що праслов’янські племена брали активну участь у житті Скіфської держави, згадаємо дещо із розповіді Геродота про похід Перського царя Дарія на Скіфію у 512 році до н. е.

Слід пам’ятати: «Готуючись до походу на Скіфію, перський правитель Дарій розіслав гінців із своїм наказом у всі країни, над якими була його влада. Кожна країна мала приготувати і вислати до нього певну кількість війська, кораблів та робітників для різних будов» [55, с. 46].

Були побудовані два стратегічно–важливі мости через Босфор і Дунай, які дозволили армії Дарія переправитися спочатку на терени сучасних держав Болгарії та Румунії, де Дарій зустрів сильний опір задунайських гетів.

Послухаємо:

«…Гети… вчинили дуже активний і сильний опір персам. За це Дарій взяв усіх вояків–гетів у рабство. Гети вірять, що їх плем’я ніколи не вмре» [55, с. 49].

Переправивши армію через річку Дунай, десь в районі сучасного румунського міста Ісакча, Дарій наказав будівельникам–іонійцям:

«Мужі Йонії, мій наказ про розбирання мосту відміняю, візьміть цей пасок (на якому було нав’язано 60 вузлів. — В. Б.) і щодня розв’язуйте по одному вузлові, починаючи від дня, коли я піду в похід. Якщо я не повернуся до того дня, як ви розв’яжете останній вузол, тоді ви будете вільні і можете вирушити кораблями додому. А зараз припиніть розбирати міст, добудуйте те, що розібрали та стережіть його з великою пильністю, щоб він був повністю справним, і це буде найбільшою вашою службою мені» [55, с. 51].

Скіфи мали достатньо часу, щоби підготуватися до зустрічі з ворогом. «Царських Скіфів повідомили, що Дарій вторгся на землю Скіфії. Вони зібрали Раду царів та… (керівників. — В. Б.) усіх скіфських племен… На тій Раді були присутні царі та провідники від агатирсів, таврів, неврів, андрофалів, меланхленів, гелонів, будинів та сарматів…

Загальна Рада довго думала,… але одностайного рішення прийняти не змогли. Гелони, будини і сармати відразу погодились разом із царськими скіфами стати до боротьби проти Дарія. Агатирси, неври, меланхлени, андрофаги і таври… (мали свою думку. — В. Б.)» [55, с. 52, с. 54].

Із цього свідчення Геродота цілком очевидно, що кожне плем’я держави Скіфії мало окремого царя ще у VI столітті до нової ери. А державою Скіфія правила Царська Рада племен. У скіфській державі був такий рівень демократизму, що дозволяв окремим племенам не брати участі у війні 512 року проти перського царя Дарія.

Наводимо ще дві карти розселення скіфських племен російських археологів Б. М. Гракова та М. І. Артамонова, щоби краще зрозуміти поведінку племенних царів у 512 році до н. е.

Отож, на Загальній Раді царів скіфських племен агатирси, неври, меланхлени і таври сказали царським скіфам, представник яких у ті часи правив державою: «Не чіпали б ви персів в минулому, ваше прохання (про сумісну війну проти Дарія. — В. Б.) було б справедливим. А ми дали б вам допомогу, яку ви просите і пішли б разом із вами воювати з персами. Та фактом є те, що ви в минулому першими напали як загарбники на Персію, не порадившись з нами. Ви тоді підкорили Персію й інші народи Азії і панували там так довго, як Небо вам дозволило. Тепер така ж сила персів хоче відплатити вам тим же самим. Ми персам ніякої шкоди не зробили і в минулому, і тепер, тому воювати з ними першими не будемо. Зовсім інша справа буде тоді, коли перси нападуть на наші землі, тоді ми будемо робити все, що у нашій силі аби покарати напасника і вигнати його зі своєї землі» [55, с. 54–55].

Цікаво зазначити, що поведінка цих племен та логіка їхніх керівників досі відповідає ментальності української людини. Немовби скопіювали з часів 1917–1920 років…

Але, повернувшись до Загальної Ради племінних царів, можемо констатувати, що племена гелонів, будинів і сарматів одразу ж погодилися стати на захист спільної Батьківщини. А гелони та будини були праслов’янськими племенами. Послухаємо «Батька Історії» великого Геродота:

«Будини і гелони обробляють землю для харчування, вони сіють різне зерно, мають садки та городи, які тримають завжди в чистому та гарному вигляді» [55, с. 53].

Історія не зафіксувала на теренах Європи жодного народу, крім українців, які б саме так упорядковували свої садиби та городи. Звернімо увагу — це було ще в VI столітті до н. е. Отож, ці племена (а були й інші — В. Б.), згідно із твердженням Геродота, належали до скіфів–орачів та скіфів–землеробів, а ті, як зазначають українські професори (І. І. Заєць, В. Д. Баран тощо), належали до праукраїнських слов’янських племен. І саме ці висновки підкреслюють археологи на основі знайдених на теренах України культур давніх поселень наших пращурів, таких як: Чорноліська, Зарубинецька, Волино–Подільська, Черняхівська, Київська тощо.

Та повернемося до персько–скіфської війни 512 року до н. е.

Цар Скіфії Ідантирс звелів організувати три армії, які мали протистояти перському царю Дарію. Як засвідчив Геродот, армії будувались за племінною структурою:

«Для боротьби із персами скіфи утворили три армії. Першу армію, що складалася із сарматів під керівництвом Скопа, було спрямовано зустріти армію Дарія… Друга армія скіфів,… під керівництвом Таксака, мала подібне завдання, а ще заманити персів на терени тих племен, що відмовилися виступити проти персів і тим втягти їх в боротьбу. Третя і найбільша армія скіфів була під керівництвом царя Ідантирса. Вона мала схоже завдання, що й перші дві — тримати армію Дарія в постійному напруженні, нищити її при сприятливих обставинах і затримувати її рух, позбавивши води, харчів і достатньої паші» [55, с. 55].

Оскільки армії були сформовані за племінним принципом, то перша була сарматською, друга — склавинською (слов’янською), а третя — скіфською. У книзі, яку ми цитували, чітко зазначено: «Сармати, гелони і будини, які воювали із Дарієм, мали свої окремі армії. І агатирси, таври, масагети, неври, меланхлени й інші, які не брали участі у війні, теж мали свої армії» [55, с. 63].

Є всі підстави вважати, що саме друга армія Таксака «водила» та винищувала перську армію Дарія на північних землях Скіфії таких племен, як будини, гелони, тисагети, меланхлени, андрофаги, неври, агатирси. І далі: «скіфські армії царів Ідантирса і Таксака об’єдналися і розпочали готуватися до прямої битви з персами. Скіфи виводили свою армію на вибрану площу проти табору Дарія, змушуючи того також вивести свою армію проти скіфської» [55, с. 59].

Перський цар Дарій бою не прийняв. Втік із залишками свого війська!

Автор навів цю розповідь для того, щоби зайвий раз засвідчити, що Скіфська держава була попри різні взаємини племен їхнім спільним надбанням, і вони ту державу захищали спільними зусиллями.

Отже наостанок.

«Геродот ясно писав про скіфів: “Тепер (тобто, в V столітті до н. е. — В. Б.) всі ці племена (скіфів), не зважаючи на їхні відмінності, є знані під загальною назвою „сколоти“, а після одного з їх царів — Скіфа, греки всіх їх називають загальною назвою „скіфи“, а їх країну — Скіфія”. Сколоти, склави — це грецькі назви слов’ян. Сакалаби — арабська назва слов’ян, а венети (венеди) — західноєвропейська назва тих самих слов’ян» [55, с. 68].

Велика Радянська Енциклопедія пояснила:

«Сколоты, самоназвание причерноморских скифов. Встречается у древнегреч(еского) историка Геродота (5 в. до н. э.)» [25, т. 23, с. 515].

Отож у V столітті до нової ери, за свідченням греків, деякі мешканці теренів сучасної України іменували себе — слов’янами. А навколишні народи називали їх — скіфами, склавинами, венедами, антами тощо.

<< | >>
Источник: В. Білінський. Україна — Русь.Історичне дослідження. 2013

Еще по теме II. Скіфська доба українського народу:

  1. ТЕКСТЫ ДЛЯ ЧТЕНИЯ
  2. I. «Етногенез ранніх слов’ян»
  3. II. Скіфська доба українського народу
  4. III. Трипільська доба українського народу
  5. V. На руїнах московських міфів