<<
>>

I. Шлях руху війська князя Ольгерда

Після смерті Великого Литовсько–Руського князя Гедиміна у 1341 році єдине Велике князівство розпалося на уділи.

Послухаємо «Энциклопедический словарь» товариства «Бр. А. и И.

Гранат».

«Первое время после смерти Гедимина (1341) О(льгерд) владел лишь гор(одом) Крево и княжеством Витебским, не пользовался правами старшинства, и все его братья сохраняли самостоятельность в своих уделах; но в 1345 г. под влиянием напора Крестоносцев О(льгерд) и брат его Кейстут сознали необходимость объединения, заключили между собой союз и добились руководящаго положения в государстве… Фактически же Литовско–Русское государство оказалось разделенным на две сферы влияния: западную часть, коренную литовскую, доставшуюся Кейстуту, который посвятил все свое внимание отражению Тевтонского ордена, и восточную, русскую, которой правил 0(льгерд). Усилия О(льгерда) были направлены к расширению своих владений за счет русских земель… В 1355 г. была присоединена значительная часть Чернигово–Сиверского княжества. В 1362 г. О(льгерд) разбил нар. Синяя Вода татар и завладел Подолией…» [97, т. 30, с. 587–588].

Звернімо увагу: Ольгерд ще за часів життя батька мешкав у Вітебську і володів Вітебським князівством. Отож його спадщина лежала на сході держави. Слід зазначити, що з 1347 по 1361 рік Ольгерд із своїм військом майже постійно перебував або на сході, або на південному сході своєї держави. Про те свідчать не тільки польські та литовські джерела, а й російські.

Якщо звернемося до російських Енциклопедій, то побачимо, що у п’ятдесяті роки XIV століття Ольгерд приєднав до Великого Литовсько–Руського князівства майже всі землі так званої «Західної Мещери» з такими містами (мовою оригіналів): «Брянск, Стародуб, Почеп, Белый, Карачев, Радогощ, Великие Луки, Торопец, Ржев, Вязьма, Дорогобуж, Рославль, Кричев, Мосальск, Мещовск (Мещерск), Козельск, Белев, Одоев, Калуга, Волхов, Мценск» тощо.

Підкорив Ольгерд також так звані «Сіверські міста»: Новгород–Сіверський, Чернігів, Путивль, Ілухів, Рильск тощо. Нагадаємо: в церковних джерелах Константинополя досі зберігається лист князя Ольгерда до Патріарха, де князь розповідає про свої негаразди з московським митрополитом Алексієм.

Ось витяг із листа Великого князя:

«…От Царя Литвы Ольгерда Патриарху поклоны. Прислал ты ко мне писание с моим Феодором, что Митрополит печалуется тебе о неправде. Говорит: Царь де Ольгерд заезжает. Ино не я начал заезжать, а начали заезжать сперва они, и крестнаго целования, что имели ко мне, не сложили, и клятвенной грамоты ко мне не отослали. И заезжали они меня девять раз… Мимо крестного целования взяли города Ржев, Жижку, Нудень, Осечень, Горышев, Рясну, Великая Луки, Кличень, Всилук, Волго, Козлово, Липицу,… Хотен, Фомин Городок, Березуй, Калугу, Мценск. А то все города, и все их взяли, и клятвенных грамот не отослали. И мы того не терпя, самих их заехали, а не исправят ко мне, и ныне терпеть не буду. По благословении твоему Митрополит (Алексій. — В. Б.) благословляет их на пролитие крови. А доныне и за отцев наших не бывало такого Митрополита, каков сей Митрополит: благословляет Москвитян на пролитие крови! И ни к нам не приходит, ни в Киев не отправляется. А кто целовал крест ко мне и убежал к нему, Митрополит (Алексій. — В. Б.) снимает с него крестное целование… Иван Козельский, слуга мой, целовал крест ко мне, и с матерью, и с женою, и с детьми… и он, кинувши мать, и братьев, и жену, и детей, бежал, и Митрополит Алексий снял с него крестное целование. Иван Вяземский целовал крест, и бежал, и порук выдал, и Митрополит снял с него крестное целование… А мы зовем Митрополита к себе, и он не идет к нам. Дай нам другого Митрополита Киевского на Смоленск, на Тверь, на Малую Россию, на Новосиль, на Нижний Новгород…» [48, с. 148–152]. Далі текст обірваний.

Автор перепрошує за надмірну цитату. Але вона надає настільки вагому та достовірну інформацію, що її треба було навести, аби зрозуміти тодішній стан Великого Литовсько–Руського князівства і Московії — складової частини Золотої Орди.

Щоби зрозуміти деякі з наведених фактів у листі князя Ольгерда до Константинопольського Патріарха, звернімося до офіційних московських джерел, тобто — до Патріаршого (Никоновського) літопису та до «Истории Российской» В. М. Татіщева, які видавалися в один час і контролювалися одними цензорами під пильним оком Катерини II.

Книга В. М. Татіщева, яка подавала період князювання Ольгерда, друкувалася вперше у 1784 році. При цьому Катерина II, забираючи в академіка Г. Ф. Міллера третю частину рукопису В. М. Татіщева, попередила того:

«…Ни один лист не может без ведома Коллегии сообщен быть кому–нибудь стороннему..» [100, с. 801].

Як бачимо, матеріали цих праць, до яких ми звертатимемося, нічого поганого для московитів нести не можуть.

Тож послухаємо щодо розуміння князя Ольгерда слова «заезжать»:

«6864 (1356)… Того же лета князя ситского сын Иван седе с Литвою во Ржеве… Toe же осени воевал Ольгерд Гедеминович Брянеск и Смоленеск…» [101, с. 108].

«6866 (1358)… Того же лета князь Василий Михайлович Тверский со своими и Можайскими полки взял Ржеву, а Литву изгнал» [101, с 109].

«6867 (1359)… Того же лета смольяне воеваша Белую. А князь великий литовский Ольгерд приходил ратью к Смоленску и град Мстиславль взял, и намесники своя в нем посадил: и посла сына своего Андрея со многою силою ко Ржеве, и град взял, и намесники своя в нем посадил» [101, с. 111].

От що означає Ольгердове слово: «заезжать» — завойовувати.

Як бачимо, у 1356 році Ржев (Ржева) приєднався до Великого Литовсько–Руського князівства без війни, а Ржевський князь Іван дав Ольгерду Клятвенну грамоту і цілував хреста на вірність. Потім зрадив Ольгердові під впливом московського митрополита Алексія і повернувся 1358 року до Золотої Орди. А в 1359 році Ольгерд уже за допомогою сили повернув собі Ржев (Ржеву).

Словами князя Ольгерда це подано так:

«И мы того не терпя, самих их заехали, а не исправят ко мне, и ныне терпеть не буду..» [48, с. 150].

Що ж ми бачимо далі?

«6866 (1358)… Toe же зимы пред Крещением преосвященный Алексей Митрополит поехал в Киев…» [101, с.

110].

Патріарший літопис повідомляє про цю подію майже дослівно.

«В лето 6866… Toe же зимы по Крещении пресвященный Алексий Митрополит поеха в Киев…» [102, с. 230].

Що Митрополит робив у Києві більше року, ні Патріарший літопис, ні «История Российская» В. М. Татіщева не повідомляють.

Вони говорять таке:

«В лето 6868… Преосвященный и блаженный Алексей Митрополит приде из Киева в Володимер и на Москву; а Роман Митрополит приде во Тверь…»[102, с. 231].

А от що говорить з цього приводу «История Российская» В. Н. Татіщева:

«6868 (1360). Преосвященный Алексей митрополит прийде из Киева во Владимер и на Москву. А Роман митрополит приде во Тверь…» [101, с. 111].

Ми ще раз переконуємося, що обидві праці проходили через одні й ті самі руки редакторів та цензорів Катерини II.

В офіційній російській історичній науці шукати істини про те, як зустрів князь Ольгерд митрополита Алексія в Києві, марна справа. Тому звернемося до російського професора Г. В. Вернадського (1887–1973), який мав можливість працювати у кращих бібліотеках та університетах світу.

От що він повідомляє:

«Митрополит Алексий пытался осуществить свои права и в 1358 году отправился… (у Київ. — В. Б.), но был арестован по приказу Ольгерда…» [20, с. 121].

Митрополит Алексій увесь 1359 та початок 1360 року, за наказом князя Ольгерда, сидів у Києві під арештом. А повернувся у 1360 році до Москви без Тверського Єпіскопату. Певно, і без інших, які в листі до Патріарха називав князь Ольгерд. Але те російська історія замовчує.

Відмовитися від Єпархій та дати клятву не посягати в подальшому на них, аби бути звільненим, митрополит Алексій міг тільки особисто перед Ольгердом. Що і сталося в першій половині 1360 року в Києві.

Між іншим, як би московити не поливали брудом тодішнього Київського митрополита Романа, вони змушені були визнати:

«Князь же Всеволод Александрович… многу сотвори честь и дары даде Роману Митрополиту, и паки повеле его проводите… с честию» [102,с. 231].

Того ж таки 1360 року і Патріарший літопис, і «История Российская» В.

Н. Татіщева повідомляють:

«6868 (1360)… Того же лета князь великий литовский Ольгерд Гедиминович приездил Ржевы смотреть» [101, с. 111].

Відчуваєте, як московити тенденційно та зневажливо подають історичний матеріал стосовно князя Ольгерда, якого згідно з російським літописом більше цікавила маленька провінційна Ржева, а не нові Єпархії, що відійшли до його князівства і які він так палко захищав у листі до Патріарха.

Ми б ніколи не дізналися саме про такий московський метод фальшування літописів, якби не знали змісту листа Ольгерда до Патріарха. Маймо це на увазі.

Отож 1360 рік Ольгерд присвятив відвідинам та інспекції своїх земель від Дніпра до Волги на сході.

Про те свідчить і запис у літопису за 1361 рік.

Послухаємо:

«6869 (1361)… Того же лета приходним Литва ратью на Тверские власти и многу пакость сотвориша» [101, с. 112].

У 1360 році князь Ольгерд відвідав свої східні землі зі звичайною князівською дружиною супроводу. Щось йому таки дуже не сподобалося в Тверському князівстві, якщо він чи викликав сам, чи послав до Твері, а в ті часи вона називалася «город Святого Спаса», — військову «рать».

Головне, саме на тих землях у 1361 році перебували військові сили князя Ольгерда. Тому аж ніяк військо не могло розпочинати свій похід 1362 року із Вільни, як сьогодні стверджують деякі українські історики і дослідники. Це твердження не має під собою ніяких історичних доказів, як би комусь того не бажалося.

До сьогоднішнього часу між Калинковичами (Гомельська область Білорусії) та Кобрином (Брестська область) не існує доріг, які б дозволили хоча б тридцятитисячній армії військовим походом пройти з півночі на південь, маючи на озброєнні технічні засоби XIV століття, форсуючи річку Прип’ять та її притоки і десяток малих річок, долаючи суцільні багатокілометрові болота та безмежні лісові хащі.

Похід війська князя Ольгерда 1362 року не міг відбутися і не відбувався за маршрутом: Вільна — Новогрудок — Пінськ — Корчев (Корець).

Хотілось би повідомити зацікавленим Синьоводською битвою незвичне свідчення посла королів Англії і Франції Гілльбера де–Ланноа до Великого князя Вітовта, який у 1421 році відвідав Велике Литовсько–Руське князівство.

Так от: із Львова Гілльбер де–Ланноа дістався до Кам’янця на річці Лісна, де влітку 1421 року перебував Вітовт, здолавши 371 кілометр (50 німецьких миль). Далі маршрут де–Ланноа пролягав до Кам’янця–Подільського, на ті часи — Кам’янця (на Смотричі). Але прямої дороги від Кам’янця (на Лісній) у напрямку на Рівне (Корець) у ті роки не було, тому довелося послові, разом із князівським супроводом добиратися до нового Кам’янця знову через Львів, долаючи великий гак. Послухаємо Гілльбера де–Ланноа:

«Из Каменца (на Лісній. — В. Б.) я возвратился во Львов, до которого 50 лье, и вот сколько кругу дал я, вне моей дороги… А из Львова, проехавши верхнюю Русь, я прибыл в Подолию и приехал в другой Каменец, удивительно расположенный город, принадлежавший упомянутому князю…» [8, с. 39].

Якщо глянемо на сучасну карту, то побачимо, що «пряма дорога» від Кам’янця на р. Лісна до Кам’янця на р. Смотрич аж ніяк не лежить через місто Львів, а має напрям: Кам’янець (на Лісній) — Луцьк — Волочиськ — Кам’янець (на Смотричі).

Щось таки не дозволило Гілльберу де–Ланноа поїхати прямою дорогою, хоча на ті часи всі землі України до Дніпра (і не тільки) належали Великому Литовсько–Руському князю Вітовту.

Та найголовніший секрет полягає в тому, що у старих історичних документах, виданих у російській імперії до 1784 року, вказано і напрям руху князя Ольгерда. Послухаємо:

«6871 (1363)… Того же лета Литва взяша Орешеву. И князь великий литовский Ольгерд Гедиминович Синюю Воду и Бел обережне повоева» [101, с. 114].

Рух литовського війська розпочався із Вітебська на Оршу і далі мав напрям на Могильов, Гомель, Чернігів, Київ.

Хоча Київ номінально не входив до Великого Литовського князівства, та після 1320 року постійно дотримувався союзу з Литвою проти Золотої Орди. А після 1340 року, коли престол Великого Волинського князівства посів литовський князь Любарт та підтримав руських князів у війні з поляками за Галичину, той союз став очевидним.

Не будемо розповідати, як у Російській державі фальшували літописи та хто те чинив. Нагадаємо тільки: до слова «Орешева (Орша)» в історії В. М. Татіщева 1965 року видання є пояснення на сторінці 282, де повідомляється, що за Московсько–Академічним літописом слово «Орешева» слід читати як «Коршева».

Отак вносили фальш до російських літописів. Щоби дослідники пізніших поколінь пішли хибною дорогою, їм слово «Орешева» поміняли на «Коршева».

Що цікаво, Никоновський літопис 1788 року видання (частина 4) ще говорить про «Орешеву», а всі наступні видання, починаючи з Московсько–Академічного, уже подають слово «Коршеву».

Отже, ніякого «Коршева» у 1362 році Великий князь Ольгерд не завойовував. Він вирушив з Вітебська навесні 1362 року на південь. Вітебське князівство дісталося Ольгерду після одруження з донькою місцевого князя ще за життя батька у 1320 році. Тому сусідні уділи Смоленського князівства, Оршанське, Мстиславське та інші, які перебували у володінні родичів його дружини, Ольгерд довгий час не чіпав. Мстиславське князівство він приєднав до своєї держави, за російськими літописами, у 1359 році, а Оршанське — у 1362 році (за тими ж літописами).

А далі князь Ольгерд зі своїм військом попрямував існуючою на ті часи дорогою «із Варяг в Греки»: Орша — Могильов — Гомель — Чернігів — Київ.

Давши війську перепочинок у Києві та розвідавши стан справ у татар, що кочували далеко на півдні від Києва, Ольгерд зі своїм військом, підсилений русичами, пішов далі на південь уздовж Дніпра.

І тут слід звернути увагу на стан золотоординських улусів у ті часи. Майже всі історики ведуть мову про безвладдя, яке з 1360 по 1380 рік супроводжувало Золоту Орду. Таке явище, звичайно, мало місце і досить позитивно вплинуло на завоювання Литви.

Та головним, на думку автора, фактором, що посприяв значним завоюванням Ольгерда, був інший, природний фактор — чума, яка тоді котилася з регіона в регіон.

Аби не плутати роки, дотримуватимемося вищеназваних першоджерел. Бо відомо, що різні джерела подають одні й ті самі події під різними роками.

Отже, за Патріаршим літописом та «Историей Российской» В. М. Татіщева чума найбільше лютувала в таких місцях:

«6854 (1346)… Того же лета бысть мор силен зело под восточною стороною на Орначи, и на Азсторокани, и на Сараи, и на Бездежи, и на протчих градех, странех, на христианех, и на армянех, и на фрезях, и яко не бысть кому погребати их» [101, с. 98–99].

«6860 (1352)… Того же лета бысть мор во Пскове силен зело и по всей земли Псковской… Но не бе помощи им, измроша бо мнозии, и погребаху по 20, по 30 и по 50 у церкви во єдину могилу, и не бе погребаюсчих…

Того же лета бысть же мор силен зело в Новеграде и по всей земли Новогородской… Бысть бо мор силен зело в Смоленске, в Киеве, в Чернигове, и в Суздале… и на Белеозере…» [101, с. 104–105].

Літопис не пише, що така сама доля спіткала: Москву, Володимир, Коломну тощо. Померли — московський князь, його сини, митрополит Феогност та десятки тисяч простих людей.

І саме після чуми Ольгерд прибрав до своїх рук золотоординські землі від Торопця та Ржева до Сіверських — Стародуба, Глухова, Путивля.

Оскільки у літописах, якими ми користуємося, немає свідчень про «мор» у межиріччі Дніпра і Дону, звернемось до одного з кращих істориків–тюркологів Радянського Союзу М. Г. Сафаргалієва.

От що він писав 1960 року в праці «Распад Золотой Орды»:

«Из–за чумы “в землях Узбековых… обезлюдели деревни и города”. Только в одном Крыму тогда погибло от чумы свыше 85 000 человек» [30, с. 107].

Зрозуміло — відновлення такої кількості людей навіть у Криму вимагало не одного десятка років. Не кращою була картина і в межиріччі Дніпра та Дону.

На цьому питанні слід зупинитись.

Сьогодні є історики, які заради своїх вигаданих теорій пропагують і поширюють думку про окупацію всієї землі Русі (України) татарами до 1362 року, до часів Синьоводської битви. Це надзвичайно шкідливі вигадки. Такого історична наука не знає. Якщо ми звернемося до «Літопису Руського», який доведений до 1292 року, то в ньому не говориться, що татари після проходу хана Батия у 1240–1241 роках військовим походом через землі Русі до Центральної Європи окуповували її Правобережжя. Уже в 1241 році Данило Галицький мечем і вогнем знищив Болохівських князів, які заприсяглися ханові Батию «орати [та сіяти] пшеницю і проса» [18, с. 399].

Можна на догоду московській історії будь–що вигадувати, але Велике Галицько–Волинське князівство залишалося самостійним до 1320 року, року завоювання (більшої частини) Литовським князем Гедиміном. Його князі не їздили до ханів Золотої Орди за ярликами (дозволами) на володіння своїми землями; не повзали навколішки перед ханами, не злизували молоко з грив татарських коней. Хоча хани Золотої Орди, за свідченням тих же літописів, неодноразово палили та плюндрували землі Правобережної Русі.

А коли постало питання: бути чи не бути Великому Галицько–Волинському князівству після 1324 року, хан Золотої Орди Узбек, хоча й підтримав передачу великокнязівського престолу польському князю Болеславу (Юрію II), був категорично проти його ліквідації, чи входження до складу Литви або Польщі.

Згадаймо: арабський історик Абуабдаллах Мухаммед Ібнбатута влітку 1334 року їздив до Константинополя, а взимку повертався назад і від Дніпра (місто Бабасалтук) до Дунаю (місто Махтулі) не зустрів жодної людини. Якби на Правобережжі Русі того року кочувала найменша Орда, її володар зобов’язаний був зустріти царицю Бая лунь, що їхала в Константинополь з військовим царським ескортом.

Після 1300 року, розгрому улусу Мауці (Мовал, Бувал) та знищення його онука хана Ногая, причорноморські землі сучасної України, від Дніпра до Дунаю, Золотою Ордою не використовувалися.

Темник Мамай у 1360–х роках теж не кочував зі своєю ордою у Причорноморських степах, за Дніпром. Мамай у ті роки зі своєю ордою перебував переважно між Волгою та Доном, тримаючись столиці Сараю, де особисто міняв золотоординських ханів.

А саме Мамаю належали землі Приазов’я, від Дону до Дніпра; тож ніхто інший за Дніпром кочувати не міг.

Послухаємо російську історію:

«6870 (1362). Мамаю князю бысть бой велик со Омуратом ханом о Волзе. Того же лета Амурат хан изгоном прийде на Мамая князя и многих у него татар побил. Быть в то время на Воложском государстве два хана: Авдула хан Мамаевы орды, его же Мамай темник устроил ханом во своей Орде в нагорной стороне, а другой Амурат в луговой стороне с Сарайскими князии» [101, с. 113].

I таких свідчень за 1360–1370 роки про темника Мамая можна наводити багато.

Цікаво зазначити, що й хана Тохтамиша у 1380–1407 роках землі Причорномор’я мало цікавили. Ікм більше, що хан Золотої Орди Тохтамиш та його роди перебували в союзі з Великим Литовсько–Руським князівством проти супротивників хана, очолюваних темником Едігеєм з роду мангитів.

Послухаємо посла королів Англії і Франції до Великого Литовсько–Руського князя Вітовта Гілльбера де–Ланноа, який влітку 1421 року дістався до Криму землями Причорномор’я:

«Из Монкастро (Білгород–Дністровський. — В. Б.) я отправил часть моих людей и моих драгоценностей морем в Каффу (Феодосию), а сам с другими поехал сухопутью, направляясь из Валахии, чтобы ехать в упомянутое место — Каффу по обширной пустыне, которую я проехал только в 18 дней. Я переехал через Днестр, Днепр, на котором я нашел одного татарского князя, друга и слугу великаго князя Витольда, а также большую деревню, населенною татарами, подданными Витольда. Мужчины, женщины и дети неимелидомов, а располагались просто на земле» [8, с. 41].

Слід зазначити, що татары — «подданные Витольда» мешкали на Правобережжі Дніпра. Тобто Дніпро у 1421 році служив кордоном у Причорномор’ї між великим Литовсько–Руським князівством і Золотою Ордою. Бо за Дніпром у 1421 році уже жили не піддані Вітовта, а союзники та друзі і, звичайно, вороги.

Говорити про ворожих татар у «Корчевы», сучасний Корець Рівненської області, — недоречно. У 1362 році їх там бути не могло, і князь Ольгерд їх там зустріти не міг.

Не можна українським історикам і дослідникам заради своїх вигаданих ідей так чинити зі своєю землею. Навіть у найтяжчі часи історії русичі (українці) не поступалися без жорстокого бою клаптем рідної землі.

Висновки:

1. Великий князь Ольгерд невесні 1362 року вирушив у похід на південь із Вітебська за маршрутом: Вітебськ — Орша — Могильов — Гомель — Чернігів — Київ.

2. Київ і Чернігів на той час були союзниками з Великим Литовсько–Руським князівством.

3. Сучасне місто Корець Рівненської області не є літописним містом «Корчев», де Ольгерд розгромив татар.

4. Але й сучасне селище Торговиця (Кіровоградська область) не є місцем Синьоводської битви 1362 року.

<< | >>
Источник: В. Білінський. Україна — Русь.Історичне дослідження. 2013

Еще по теме I. Шлях руху війська князя Ольгерда:

  1. III. Київська земля
  2. Частина четверта Таємниці Синьоводської битви
  3. I. Шлях руху війська князя Ольгерда
  4. II. Бране Поле (Черкес–долина) — місце битви
  5. І. Україна–Русь в кінці XIV — на початку XV століття