<<
>>

V. На руїнах московських міфів

Великий геній українського народу, висміюючи нашу згоду сприймати українську історію із уст чужинців, у свій час досить влучно сміявся:

— «Добре, брате,

Що ж ти такеє?»

«Нехай скаже Німець.

Ми не знаєм».

Отак–то ви навчаєтесь

У чужому краю!

Німець скаже: «Ви моголи»

«Моголи! моголи!»

Золотого Тамерлана

Онучата голі.

Німець скаже: «Ви слав’яне».

«Слав’яне! Слав’яне!

Славних прадідів великих

Правнуки погані!» [93, с. 269].

Якби сьогодні Тарас Григорович Шевченко був живий, він би обов’язково поруч із німцем поставив москаля. Сучасного московита–москаля! І мав би рацію. Звичайно, згадав би усіх поіменно «правнуків поганих». Вони уже давно заслужили на таку «честь».

Як уже автор неодноразово згадував, Російська імперія за століття зробила усе можливе і навіть неможливе, щоби загнати український народ до «московського історичного стійла». Будь–яке відхилення від офіційного трактування не тільки російської, а й української історії каралося, як державна зрада і посягання на правду.

Коли чех на прізвище Хвойка у самому Києві несподівано розкопав Протасів Яр і встановив, що Києву уже кілька тисяч років, а ще розкопав Трипілля та Білгородку, таким чином, по суті, встановив родовід українського народу. Москва отямилась від цих ударів тільки у 1950–ті роки, і одразу ж Протасів Яр у Києві засипали, аби ніхто там не копався. Про Трипілля та Білгородку у Москві та Києві веліли мовчати, а подальші розкопки — заборонили. Та вузівські науковці, навчаючи студентів, продовжували копати по всій території України. А там із землі, як за Божим велінням, скрізь з’являлися аналоги Трипілля, десятки, сотні, тисячі.

І тоді більшовицька Москва підмінила поняття, винайшовши так звані місцеві археологічні культури, що не мали національно–племінної прив’язки, а пов’язувалися виключно із місцем знахідки.

Хоча світова наука чинила по–іншому — пов’язувала археологічні відкриття з народом чи племенем. Так з’явилися: культура ацтеків, культура інків, культура народу майя тощо.

А на Україні мовби не було нічого українського. Знайдені культури мали такі назви: Черняхівська, Трипільська, Середньостогівська, Гумельницька, Середньо–Дніпровська тощо. Української не було і в другому тисячолітті нової ери. Отакий ми, за московським поданням, безталанний народ. І що цікаво, знаходяться в Україні «Славних прадідів великих правнуки погані», які підспівують оцій московській вигадці.

Один український журналіст, 2012 року, не вказавши свого імені та прізвища, написав з болем та сарказмом:

«Слід віддати належне російській імперській, а за нею і радянській історичній науці. Вони винайшли геніальну підміну понять. Мовляв, не було ніяких прадавніх українських держав! Ані Трипільської, ані Кимерійської, ані держави Аттіли, ані інших, ще не викопаних археологами. Були культури — Черняхівська, Трипільська, ще якісь там із назвами, прив’язаними до місця знахідки. І все!..» [94, с. 14].

І той же журналіст, з великою повагою до німецького народу, написав: «Тисячоліття історія сучасної Німеччини складається з дуже різних періодів. Була вона імперією, збіговиськом ні від кого не залежних князівств, курфюрств та іншої геополітичної дрібноти, знову імперією, недолугою, дуже схожою на Україну 90–х років начебто демократичною республікою, фашизоїдною державою, окупаційною зоною і лише на початку 90–х років минулого століття набула свого нинішнього вигляду..

І ніхто не ділить, не розриває штучно німецьку історію на якісь там “культури”, не викидає з прадавніх документів десятиліття, ато й століття…» [94, с. 14].

Отож, не розриваючи українську історію на шматки, простежимо, як мінявся та розвивався наш народ протягом тисячоліть.

Мізинська стоянка. Багато науковців стверджують, що «Мізинська культура XXV–XV тисячоліть до н. е. — давньоукраїнська» і, певно, мають рацію. Не тому, що їм так забажалося.

Ні!

Послухаємо, що пише надзвичайно прискіплива, вимоглива людина та один із кращих, сучасних краєзнавців України Сергій Піддубний:

«Усьому світові відома палеолітична стоянка, що її відкопав на 6–метровій глибині у селищі Мізинь над рікою Десна (Чернігівщина) видатний український археолог, антрополог (професор. — В. Б.) Федір Вовк: орнаментовані браслети, ножі та голки зі слонової кістки, стилізовані й реалістичні статуетки жінок — символи матері Лади, фігурки собаки (один із перших тотемів давньоукраїнських племен) тощо… (Племена Мізинської цивілізації дали українцям та людству — В. Б.) меандровий (суто національний) український орнамент, що містить глибоку оптимістичну ідею безконечності буття. Сей мотив стане домінантним і в Трипільській культурі, і в усьому українському народно–прикладному мистецтві аж до XX ст. н. е. З часом меандровий орнамент, а також свастика та тризуб, яких теж чимало було на мізинських малюнках, поширяться на Єгипет, Грецію, Рим, Сирію, Індію… Згодом радянські археологи біля Мізині знайдуть флейти й ударні інструменти із кісток мамонта та жіночі статуетки в позі танцю, що є свідченням високого розвитку культури тодішніх племен…»[80, с. 89–91].

Оскільки Мізинська археологічна культура залишила у спадок українському народові «меандровий (суто національний) орнамент», не дивно, що саме цей меандровий, суто український, національний орнамент був домінуючим і в Трипільській культурі праукраїнських племен.

Не забуваймо, Мізинська культура існувала на теренах сучасної України ще в часи льодовикового періоду пізнього палеоліту, в XV тисячолітті до н. е. В той час, коли Трипільська культура на землях України, згідно з дослідженнями професора Івана Івановича Зайця, з’явилася тільки у VII тисячолітті до н. е., після сходу льодовика з північних теренів сучасної України. Трипільська культура належала до землеробських. Достовірний спадок Мізинської культури згодом визначать українські фахівці, коли на руїнах московських вигадок постануть справжні українські археологічна та історична науки.

Кам’яна Могила. Як установили історики та археологи, «хронологія наскельних зображень Кам’яної Могили охоплює величезний період (від XXII–XVI тисячоліть до н. е. до X–XII століть н. е.» [27, с. 45].

Що ж дала нам давня культура українських степових племен?

На це запитання дуже елегантно і коректно відповів все той же Сергій Васильович Піддубний.

«Серед розписаних червоною фарбою кісток (Мізинської культури. — В. Б.) було чимало таких, призначення яких важко з’ясувати. Одне із зображень дається тлумаченню лише тепер, після відкриття карт рік на Кам’яній Могилі та біля Вільхового…

Дослідник Кам’яної Могили Анатолій Кифішин правильно визначив, що панно 7 цієї своєрідної бібліотеки відтворює карту рік. Щоправда, не можна погодитися, що на ній показано лише ріки Правобережної України. Не міг давній географ висікти на Кам’яній могилі карту рік Оратти, не показавши річки Молочної, на березі якої знаходиться могила. Тут зафіксовані всі відомі давньому картографові святі ріки стародавньої України, хоча, й справді, правобережні він краще знав…» [80, с. 91–93].

Одночасно в Кам’яній Могилі знайшли так звані «стародавні письмена», які дослідники датували VI–I тисячоліттями до н. е., що «засвідчує безперервність їхнього існування і розвиток серед давнього населення Південної України. Вони нанесені на стінах Кам’яної Могили, в багатьох її гротах та печерах» [27, с. 53].

Тобто, культури Кам’яної Могили і Мізинська, за свідченням С. В. Піддубного, пов’язані між собою і доповнювали одна одну. Вони існували тисячами років, що свідчить про неперервність проживання одних і тих самих племен на прилеглих землях, спадковість вірувань та світогляду людей.

Прошу звернути увагу на наявність двох носіїв української стародавньої культури: Мізинський та Кам’яномогильний, інакше — північний і південний, ще інакше — землеробський та скотарський. І це було нормальним явищем для української землі ще X тисяч років до н. е. Тільки разом південно–українські та північно–українські племена становили силу, що могла протистояти ворогові.

Саме про те свідчить спільна перемога скіфських племен над перським королем Дарієм у 512 році до н. е.

Отож, культура Кам’яної Могили дала праукраїнцям одну із найдавніших писемностей, яка сягала, згідно з дослідженнями А. Г. Кифішина, XII століття до н. е. Послухаємо: «Без сумніву, протописемні знаки Кам’яної Могили пройшли дуже довгий шлях розвитку. Найдавніші з них А. Г. Кифішин відносить до ХІІ–Х тис. до н. е. (печера “Чаклуна” № 52, грот № 51 тощо), а найпізніші — до III тис. до н. е.» [27, с. 54–55].

І як показали сучасні дослідження професора T. М. Ткачука та інших науковців, піктографія Кам’яної Могили в подальшому розвитку стала надбанням Трипільської цивілізації. Ті знакові системи праукраїнської писемності ніяк не пов’язані з шумерською та грецькою писемністю.

«Знакові системи Трипілля — Кукутені не мають нічого спільного з попередніми балканськими передписемними системами. Вони розвивалися самостійно і є ще одним центром розвитку піктографії, який розвинувся тут, в першу чергу, як засіб магічного спілкування з вищими силами» [27, с. 152].

Трипільська цивілізація. Прошу читачів звернути увагу на те, як ще радянські науковці встановили абсолютно чіткі межі української Трипільської цивілізації: початок — 5400 рік, із додатковим словом «близько», кінець — 2250 рік, і вже, навіть, без слова «близько».

Зрозумівши, після відкриття Вікентієм Хвойкою Трипілля, що то відкриття світового рівня і його вже «не приховати», московська більшовицька провладна еліта спочатку позбавила Трипілля пояснювального слова — «українське», потім нав’язали Трипіллю вигадане слово — «Культура», придумавши ізольовану «Трипільську культуру», а потім, аби та «культура» не мала ніякого продовження та зв’язку з Україною–Руссю, загнала так звану Трипільську культуру до цілком обмеженого періоду

Все те чинилося спрямовано, послідовно і, як вони вважали, навіки. І раптом (хоча цілком закономірно) російська більшовицька імперія розвалилася. На світ з’явилися десятки давніх та сучасних досліджень, де історики усього світу трактують Трипільську цивілізацію по–новому, спираючись, в першу чергу, на раніше недосяжні світові джерела.

Так канадський історик Володимир Паїк у праці: «Україна в минулому й сьогодні (історичні й географічні карти)», виданій у Канаді (Едмонтон — Торонто) 1982 року, встановив цілком інші роки існування Трипілля, відносячи його до 7000–1000 років до нової ери. І якщо В. Паїк у 1982 році говорив «дотепер відкрито поверх 500 трипільських поселень», то професор Іван Заєць у 2006 році уже знав «В Україні… понад дві тисячі поселень Трипільської культури» [27, с. 66].

Професор Іван Іванович Заєць 40 років вивчав Трипільську культуру, що дало йому змогу зробити ось такий висновок:

«На території Середньої та Східної Європи, в яку входили західні і північні райони сучасної України, в той час (III–II тис. до н. е.) жило населення Культури Кулястих амфор та Шнурової кераміки. Підкреслимо, що південно–східна група населення, яка належить до археологічних культур — Шнурової кераміки та Кулястих амфор успадкувала певні риси пізнього етапу Трипільської культури (кінець IV–III тис. до н. е.). Успадкування окремими групами населення історичних періодів найголовніших процесів, які відбувалися в епоху Трипілля в Україні в галузі матеріальної і духовної культури, має виключне і принципово важливе значення.

Подібні та інші конкретні явища свідчать про традиційні взаємозв’язки населення Трипільської культури з культурами Кулястих амфор, Шнурової кераміки та інших наступних археологічних культур. На думку В. Д. Барана, це були природно–асимілятивні процеси. Не заперечуючи цієї думки, але разом з тим, спираючись на дослідження Буго–Дністровської культури видатним вченим В. М. Даниленком та простежуючи балканський та подунайський впливи, скажемо, що є всі підстави вбачати в цьому пряму генетичну спадкоємність, яка започатковується Трипільською культурою» [27, с. 181].

Отаку спадкову лінію від далекого Трипілля до сучасної України–Русі встановили видатні українські науковці В. М. Даниленко та І. І. Заєць. І така точка зору сьогодні, після розвалу Російської комуністичної імперії, має бути домінуючою. Спадкоємницею великої Трипільської цивілізації стала Скіфська держава, яка, за словами Геродота, повстала у 1500 році до н. е., тобто у II тисячолітті до н. е.

* * *

Внесемо деякі уточнення до походження та опису певних народів і племен Скіфо–Сармато–Антської держави. Постараємося очистити і той період української державності від очевидних «доважків брехні», які, скоріше, свідомо були «понакидані» до української історичної науки.

Отож, кіммерійці.

«Одним із перших кочових народів, чиє ім’я нам достатньо відоме за творами ассірійських хронік VII ст. до н. е. та повідомленням “батька історії” Геродота (V ст. до н. е.) були кіммерійці. В степах Причорномор’я була розташована їхня країна з назвою Кіммерія» [27, с. 154].

За офіційною московською теорією, скіфи у VII столітті до н. е. у жорстокій війні перемогли кіммерійців, вигнали їх із Причорномор’я і створили свою власну державу — Скіфію. Звичайно, офіційна московська теорія вважає кіммерійців, як і скіфів, зайдами на нашій землі. І хоча радянські науковці визнавали, що «Про етнічну приналежність кіммерійців відомо дуже мало», та все ж таки відносили їх до «іраномовних». Тобто, за московською традицією: на українській землі нічого українського бути не могло. А тим більше — мови. Така чергова брехня московської історичної науки. Зрозуміло, що в українських науковців у ті часи іншої думки бути не могло і вони щиро кричали комуністичній Москві — «одобрямс».

Та от з’явилися переклади з англійської мови на українську праць великого свідка V століття до н. е. Геродота, і ми маємо право на особисту думку. То було головне в комуністичній ідеології — не дозволяти людині мати особисту думку. Тільки стадну!

Що ж про кіммерійців писав Геродот?

«Кіммерійці жили в Причорномор’ї між Дніпром і Дністром; скіфи жили в Приазов’ї між Дніпром і Доном. Як перші, так і другі були племенами одного і того ж народу — борисфенів — скіфів… Геродот два рази згадує кіммерійців…» [55, с. 62].

Перший раз Геродот згадує кіммерійців «в середині 2–го тисячоліття старої ери», коли між керівниками скіфів і кіммерійців виникла суперечка і переросла у війну. Слід зазначити, що у тій суперечці кіммерійці не підтримали свою верхівку. Відбулися сутички і запеклий бій. Певно, армія і якась частина громади, все ж таки, були на боці своїх царів, бо в часи Геродота біля Дністра ще зберігалися могили загиблих у тій війні.

«Після того бою… (вожді. — В. Б.) кіммерійців втекли в Малу Азію і оселилися на півострові біля Сінопу, в сусідстві з гетитами, спорідненим з ними племенем… Кіммерійці залишились на своїй землі (тобто між Дніпром і Дністром. — В. Б.) і підтримали скіфів» [55, с. 63].

Скоріше, непорозуміння між скіфами і кіммерійцями відбулося при обранні царя держави. Звернімо увагу: за Геродотом, кіммерійці проживали між Дніпром і Дністром, а то були землі гетів. І втекли вожді кіммерійців зі своїми родами та прихильниками на південь Чорного моря, де проживали гетити, по суті інші племена гетів. Тому, скоріше за все, кіммерійці належали до племен гетів,чому пізніше і втратили свою самоназву. Цих гетів — кіммерійців на початку нової ери німецькі історики у ХVІІІ–ХІХ століттях стали величати остготами. Ми про це ще говоритимемо.

Якщо дотримуватися розповіді Геродота, то першим царем Скіфії був Гет із племені гетів, і було то у XV столітті до н. е. Під час війни з Дарієм, а то був 512 рік до н. е., царем Скіфії був Ідантирс — представник племені Царських скіфів. Як бачимо, зміна царської династії все–таки відбулася. Отож, скоріше за все, вона й призвела до протистояння гетів (кіммерійців) зі скіфами. А оскільки царі у Скіфії обиралися на Царській Раді племен, то немає нічого дивного, що кіммерійці (народ) не підтримали свого царя. Сучасними словами скажемо так: народ став на бік демократії і не підтримав узурпаторів влади.

Не забуваймо: всі племена, що оточували кіммерійців, були рідними і не несли їм ніякої загрози.

Отак розвіявся міф про прийшлих «іраномовних кіммерійців».

«Другий раз Геродот згадує кіммерійців вже в кінці 6–го і початку 5–го століть Старої ери. Це тоді, коли вони разом із скіфами, але окремими арміями, ходили походом через Кавказ на Медію. Тоді кіммерійська армія йшла через Кавказ берегом Чорного моря, через Колхіду, а скіфська армія… — берегом Каспійського моря… Далі Геродот пише, що скіфи з кіммерійцями напали на армію Медії під Нінівою — столицею Ассірії… Скіфсько–кіммерійською армією керував цар Мадіяс, син Прототиса, який і розбив медійську армію Кияксара та взяв Нініву. Ця перемога відбулася десь в 640 роках Старої ери, після чого скіфи панували в Малій Азії 28 років…» [55, с. 63].

Ось так праукраїнська мова з’явилася в Азії. Слід пам’ятати, що за свідченням сучасних українських археологів, у ті часи на теренах сучасної України уже існували цілковито «праслав’янські племена таких археологічних культур, як Чорноліська, Висоцька, Лужицька та інші…» [27, с. 155].

А то вже були прямі предки українців.

Дещо про гетів–готів. Цікаво зазначити, що першими назвали скіфських гетів германськими готами навіть не німецькі історики, а німецькі казкарі брати Грімм. І то не обидва брати, а старший — Якуб Грімм. Слід зауважити, що більшість німецьких істориків промовчала. Тому вигадка про німецьких готів Причорномор’я стала поширюватися. Особливо цей міф сподобався у Москві, де йому надали статус істини.

І пішло, як кажуть, поїхало…

Ще раз нагадуємо — німецькі готи (дойче) пройти на початку Нової ери із берегів Балтики до берега Чорного моря через землі Сарматії не могли.

Історія цього не зафіксувала. Не забуваймо, Скіфія (Сарматія) на ті часи мала 50–60 мільйонів населення, а самі гети — до 10 мільйонів. Витіснити чи знищити таку масу гетів в часи Давнього Риму непомітно було неможливо.

Тож цілком зрозуміло, навіщо російські історики досі розповідають усьому світу вигадку німецького казкаря Якуба Грімма про гетів–готів Причорномор’я.

Німецький історик К. Мілленгоф у праці «Дойче Алтертумскунде», 1892 року видання, Берлін, у розділі «Ді Гетен» застерігав німецьких істориків «не творити міфів». Він писав:

«Погляди про походження гетів ми повинні перевірити…, бо ніхто так, як Грімм не ототожнював гетів із готами за допомогою всяких наукових штучок — підмін (міт аллен Кюнстендер Гелегерзамкаіт цу ферфехтен гезухт). Грімма манила велика спокуса — пов’язати міцніше історію Германії з античним світом, але… це — обман» [55, с. 71–72].

Історик К. Мілленгоф досить чітко вказав, що «саме Грімм переназвав “гетів на готів”, чим зробив із них германців» [55, с. 71].

Отож, не всі німецькі історики сприймали та сприймають фальшивку Я. Грімма. Люто ненавидячи українську історичну дійсність, московські провладні історики досі «співають пісень» про прихід у II столітті н. е. на південь України «німецьких готів». І то — поголовно!

Шкода, але велика кількість сучасних українських істориків теж вірить великому німецькому казкарю Якубу Грімму (1785–1863).

Не будемо цитувати свідчення багатьох людей з І до XV століть нової ери, які однозначно заявляли, що в українському Причорномор’ї з далеких скіфських часів до часів великого Київського князівства проживали племена гетів. На мою думку,саме гетів візантійці пізніше стали називати тиверцями та уличами, які з давніх давен посідали південь України від Дніпра до Дунаю.

Гуни. У 1972 році відомий український письменник Іван Білик опублікував свій роман «Меч Арея», де вперше в українській літературі заявив, що цар гунів Аттіла був київським володарем ще в першій половині V століття. Звичайно, роман «Меч Арея» потрапив під жорстокий осуд комуно–більшовицької цензури, книжку було вилучено із обігу і спалено. Як автор не потрапив до Магадану чи Караганди, сказати важко. А сам він уже не скаже, бо відійшов у засвіти наприкінці 2012 року.

Отож, віддамо шану Великому українцю!

Хто ж такі гуни?

Ось що пише про них Українська Радянська Енциклопедія:

«Гуни — давні кочові племена. Велике об’єднання гунів наприкінці III ст. до н. е. склалось на території Північного Китаю…, з II ст. н. е. з’явились у степах Північного Причорномор’я… У 445 році правителем гунів став Аттіла. При ньому гунська держава з центром у Паннонії (Угорщина) зайняла величезну територію від Рейну до Волги» [138, т. З, с. 528].

Як Велика Радянська Енциклопедія, яку ми цитували раніше, так і Українська Радянська Енциклопедія повідомляють, що гуни врешті–решт відійшли у Приазов’я, де згодом розчинилися серед інших народів, а російською мовою: «исчезают как народ».

Неймовірне явище: народ, який потрясав Велику Римську імперію, зник, не залишивши по собі слідів.

Та найцікавіше навіть не це. Як ми пам’ятаємо, гуни у III столітті н. е. вийшли з Північного Китаю, і російські археологи та історики, які досліджували історію цього народу, серед них: В. В. Бартольд, М. П. Толь, В. В. Латишев, П. К. Козлов, О. М. Берштам, К. О. Іностранцев та багато інших, дійсно, зафіксували на зламі нової та старої ери повільний рух гунів на захід.

«Але, незважаючи ні на які старання вчених, західніше Казахстану жодних слідів цього могутнього й великого народу (гунів. — В. Б.) не знайдено» [82, с. 334].

Дуже потужно брехала російська історична наука, щоб позбавити українську націю спадку. Бо тюркські племена гунів, китайською мовою — «сюнну», що зовсім не нагадує російськомовне слово — «гуни», пішли в Середню та Малу Азію, де й навічно осіли. Але взявши на озброєння вигадку стародавніх істориків і хроністів, європейські і російські історики були не зацікавлені шукати істину. Європейці, які прозвали гунів варварами за те, що ті, по суті, знищили давню Римську цивілізацію на чолі з імператором та самим Папою, не могли змиритися з істиною, що то вчинив цивілізований європейський народ — київські руси, які не могли далі терпіти посягання Риму на їхні південні землі та запровадження на землях слов’ян–братів жорстокого рабства. Про російських імперських істориків, які українців і за окремий народ не сприймали, говорити нічого. Ці «великі братани» ще з часів Петра І сповідують знайомі імпер–шовіністичні догмати.

Отак в історичній науці з’явилися іраномовні кіммерійці, скіфи та сармати, німецькі готи і тюркські гуни. Лише нас, українців, не було на нашій, предківській землі.

Що ж говорять достовірні, абсолютно незалежні, давні джерела про гунів, київських слов’ян–русів тощо?

Ось думка Павла Йосефа Шафарика (1795–1861) — великого чеського просвітителя:

«Не тільки видатні візантійські автори словом “гуни"називали слов’ян; західні письменники, починаючи від Беди Венеробіліса, гунами називали теж слов’ян. Через те й зрозуміло, чому в германських народних переказах та інших давніх пам’ятках під назвою “гуни” маються на увазі слов’яни…» [82, с. 336].

А ось свідчення візантійського дипломата Пріска Панійського, який особисто побував у гунського (слов’янського) царя Аттіли (434–453):

«Говорячи про стосунки греків з гунами, візантійський дипломат Пріск Панійський розповідає про те, як напучував послів імператор Феодосій II перед поїздкою до Аттіли: “…Нам звеліли переказати гунському цареві, мовляв, хай не вимагає, щоб до нього виряджали послами сановників найвищого рангу, бо цього не бувало ні за його, Аттілиних, предків, ні за давніших правителів Скіфської держави”» [82, с. 336].

«На наші крики скіфи повибігали з хат… й гостинно запросили нас до себе… Володарка селища, одна з дружин Вліда, прислала для нас їжу, яку внесли дуже вродливі жінки. Це в скіфів є виявом шани» [82, с. 337].

Як бачимо, візантійський дипломат Пріск Палійський, перебуваючи у гунів та відвідавши їхню столицю, весь час говорив про скіфів. Між іншим, ці свідчення Пріска Панійського, були опубліковані 1861 року в Санкт–Петербурзі в «Ученых записках второго отд. Императорской Академии Наук».

І ще раз слова візантійського дипломата:

«(В столиці держави. — В. Б.) Аттілу зустрічав хор дівчат, співаючи йому славу, а жона першого сановника піднесла цареві хліб–сіль… Такий звичай вважається в скіфів знаком високої пошани» [82, с. 337].

Тому й писав один із кращих істориків свого часу, імператор Візантії Констянтин Багрянородний у праці «Про управління імперією»:

«Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами» [82, с. 339].

А на тисяча п’ятсот років раніше великий Геродот теж засвідчив:

«…Греки всіх їх називають загальною назвою “скіфи”, а країну — Скіфія… самі ж себе вони називають сколотами» [55, с. 68].

Ми уже пояснювали, що «сколоти, склави — це грецькі назви слов’ян».

Тому всі ці імена українського народу дійсні і належать тільки йому. Український етнос мав два корені: північний і південний — землеробський і скотарський.

Скотарі–мандрівники дали українцям санскрит і зв’язали наш народ із Азією і Африкою, запозичивши своїм сусідам давню мову та культуру. Землероби–трипільці принесли українцям зв’язок із Центральною та Північно–Західною Європою і сучасну мову.

Але у всі часи то був єдиний, свободолюбивий народ — українці!

* * *

Коли книга була у друці, професор В’ячеслав Брюховецький упорядкував і видав тритомну працю робіт Віктора Платоновича Петрова (1894–1969) — «видатного українського вченого».

Ось про що писав професор В. П. Петров ще в середині минулого століття:

«Правдивим творцем періодизації археологічних культур Середнього Подніпров’я був В. В. Хвойка. Спираючись на матеріали розкопок, Хвойка при типологічному визначенні окремих культур ішов від пам’ятника до культури. Це забезпечило конкретність визначень, чіткість поділу культур за історичними періодами в їх послідовній зміні — зарубинецька культура (II ст. до н. е. — II ст. н. е.), черняхівська (II–V ст. н. е.), післячерняхівська (V–VIII ст. н. е.), Київська Русь. До Хвойки в археологічній науці панував міграціонізм — погляд, згідно з яким археологічні культури привносилися ззовні і зміна культур відбувається внаслідок запозичень або переселень. Міграціонізму Хвойка протиставив автохтонізм, теорії переселень і запозичень — ідею розвитку, позбавленого перерв. Слов’яни не чужинці і не пришельці. Археологічні культури Середнього Подніпров’я до неоліту включно (VІ–ІV тисячоліття до н. е. — В. Б.) не були привнесені ззовні, всі вони залишені слов’янами» [137, т. З, с. 1290].

Отож, забудемо чужі вигадки про прийшлих на наші землі українців. Ми на цих землях господарюємо уже більше 8 тисяч років.

<< | >>
Источник: В. Білінський. Україна — Русь.Історичне дослідження. 2013

Еще по теме V. На руїнах московських міфів:

  1. Основные признаки научного стиля речи
  2. ХУДОЖЕСТВЕННЫЙ СТИЛЬ РЕЧИ
  3. § 2. Криминалистическая баллистика
  4. БАЛТІЙСЬКІ ІМЕНА В ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРІ СЛОВ'ЯН
  5. БАЛТІЙСЬКІ СЮЖЕТИ КОБЗАРЕВОГО ШЛЯХУ
  6. ТЕКСТЫ ДЛЯ ЧТЕНИЯ
  7. 1.1. ІСТОРИЧНІ ВІДОМОСТІ
  8. ПРЕДМЕТ АКУШЕРСТВАІ ГІНЕКОЛОГІЇ. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУАКУШЕРСТВА І ГІНЕКОЛОГІЇ
  9. V. На руїнах московських міфів
  10. III. Данило Галицький і Золота Орда
  11. VI. На руїнах московських міфів