<<
>>

І. Острозькі нащадки роду Данила Галицького

Період 1320–1350 роки для України був вирішальним у визначенні її подальшої долі. Онук Данила Галицького — Юрій Львович помер у 1308 році 24 квітня. Народився, згідно з Літописом Руським — 1262 року, що зафіксовано такими словами: «У рік 6770 (1262)… Тоді ж Войшелк охрестив Юрія Львовича» [18, с.

424].

Згадка про синів Юрія Львовича — Андрія і Лева зафіксована тільки у 1315 році. Отож Андрій і Лев стали спадкоємцями свого батька Юрія. Та у князя Юрія Львовича були й інші діти, про що історики забувають: донька Марія, яка вийшла заміж за польського князя Тройдена; молодший син Дмитро, 1290–1295 року народження. І цьому в історії є докази.

Якщо існування княжни Марії, пізніше княгині Марії — матері великого Галицько–Волинського князя Юрія II (Болеслава) історики не заперечують, то про молодшого сина Юрія Львовича — Дмитра історики мовчать. Хоча цьому є елегантне й незаперечне свідчення. Але все по черзі.

Свідченням про політичну орієнтацію князів Андрія і Лева та їхнього батька Юрія Львовича є видання сестри Андрія і Лева — Марії за Мазовецького князя Тройдена.

Таким чином рід Данила Галицького у черговий раз ріднився із польськими королями. Але головне те, що Тройден з посагом дружини отримав один із уділів (князівств) на теренах Великого Галицько–Волинського князівства. Католики почали рух на православні землі. Коли в 1322–1323 роках у боротьбі із Золотою Ордою загинули князі Андрій і Лев, то було обрано на трон Великого князя, компромісну фігуру для Польщі, Литви та Золотої Орди, сина Тройдена і Марії — Болеслава.

«Болеслав перейшов у православ’я й прибрав ім’я Юрія. До історії він увійшов як Юрій II, або Юрій–Болеслав. Вокняжився він близько 1325 р. — саме тоді ним було видано грамоту магістру Тевтонського Ордену; певно, сталося це у Володимирі, що був тоді стольним градом дуже зменшеного в розмірах і децентралізованого Галицько–Волинського князівства.

У грамоті проголошується:

“Хай буде відомо всім, до кого дійде наше послання, що ми, Юрій Божою ласкою князь Русі…, що як наші предки, благословенної пам’яті король Данило, або наш прадід Лев, чи наш найдорожчий дід Юрій мали звичай перебувати у прихильності та мирі із згаданим орденом…

Дано і завершено року Божого 1325”» [44, с. 108].

Є ще одне авторитетне джерело — Ян із Чарнкова, яке повідомляє, що після смерті Андрія і Лева до влади у Великому князівстві прийшов Болеслав — син Марії та Мазовецького князя Тройдена. Послухаємо істориків:

«Ян із Чарнкова авторитетно засвідчив, що волинські бояри (??? — В. Б.) обрали собі князем Болеслава, сина Мазовецького князя Тройдена і Марії, сестри Андрія і Лева Романовичів» [44, с. 107].

Отож переконуємося: ще рішенням Юрія Львовича, щоби вгамувати зазіхання поляків на західні землі Русі (Холм, Ярослав, Белз тощо), одне західне удільне князівство через посаг доньки Марії було передано у володіння Мазовецькому князю. Таким чином поляків намагалися залучати до спільного протистояння Золотій Орді.

А далі поговоримо про молодшого сина князя Юрія Львовича — Дмитра. Звичайно, польська, російська і литовська історії були зацікавлені приховати наявність такої історичної особи. Руським князем Дмитром продовжувався рід знаменитого короля Русі Данила Галицького. А існування після 1323 року нащадків Данила Галицького було невигідне геть усім: Папському престолу, Золотій Орді, польським королям, Великим литовським князям, пізніше — московським князям. Всі вони посягали на спадщину живих нащадків славного королівського роду Данила Галицького, а Папський престол, порушуючи існуючі канони, ще й благословляв на престол Галицької і Волинської землі звичайних завойовників при живих спадкоємцях. Не зрозуміло тільки, чому українські історики так довго «співають пісень» в унісон з давніми нашими «зверхниками».

Новий Великий князь Юрій II, як він писав «землі Русі, Галичини і Володимирщини», «У 1325 р., щойно обійнявши владу.. підтвердив свою відданість мирним взаєминам із Орденом.

У 1327 р. Юрій–Болеслав вдруге підтвердив чинність угод, укладених раніше із рицарями–хрестоносцями» [44, с. 111].

Цікаво, що саме в далекому Ордені, пізнішій Пруссії, збереглися цінні для нас документи. Орден був незацікавлений у їх знищенні чи приховуванні. Аналогічні документи у Литві та Польщі не збереглися. Можливо, приховуються.

Збереглася аналогічна грамота князя Юрія II великому магістру Ордену Люд еру від 11 лютого 1334 року. Та для нас найцікавіша мирна грамота князя Юрія II до Генерального магістра Ордену Теодеріка від 20 жовтня 1335 року. Цю грамоту одночасно з Великим князем Юрієм II підписали його підлеглі, скріпивши своїми гербовими печатками. Наводимо витяг із давньої грамоти:

«Ми, разом із нашими вибраними і вірними боярами та військовими, тобто Дмитром, дядьком нашим; Михайлом Єлизаровичем, воєводою белзьким; Васьком Кудиновичем, суддею нашого двору; Грицьком Коссачовичем, воєводою перемишльським; Борисом Кракулою, воєводою львівським; Ходором Отеком, воєводою з Луцька; Хотком, сином Яромира — опорою та охороною даного питання, відновлюємо, схвалюємо, ратифікуємо і стверджуємо… із нашими названими боярами, військовими, знаттю та нашими землями і людьми укласти цей сприятливий союз із… теперішнім генеральним магістром Ордену та з його співнаставниками…» [44, с. 113].

У книзі сучасних українських істориків наведено частину тексту договору з сімома печатками, які скріплюють грамоту, отих поіменованихпосадовців Юрія II. Зазначимо: у цитаті автор написав слово «дядько» з малої літери, так, як воно й має читатися. Тому що словосполучення «тобто Дмитром Дядьком нашим» у наведеній цитаті є недоречним. «Дмитро, дядько наш», як брат Марії, — матері Юрія II, тобто князь і нащадок Данила Галицького, поіменований у грамоті першим, другим поіменований воєвода Белзький, який, скоріше за все, був членом сім’ї роду Тройдена, і лише третім поіменований «суддя нашого двору» Василь Кудинович — одна із керівних придворних осіб. Суддя великокнязівського суду був значно вищою посадовою особою за звичайного боярина Дмитра Дядька (Дедька), як подають нам цю особу сучасні історики, тому, будучи звичайним боярином «боярської олігархії» у державних документах до іншої держави ніколи би не був згаданий раніше «судді нашого двору».

Прийшла пора українським історикам, вихованим на рівні більшовицького, пролетарського етикету, ознайомитися з двірцевим етикетом європейських правлячих династій. Тому трактувати особу «Дмитра, дядька нашого» слід однозначно, як молодшого сина Юрія Львовича, брата князів Андрія і Лева й княжни Марії, а не вигаданого «боярина–управителя чи старости землі Русі» «Дмитра Дедька».

Треба розуміти, що саме таку думку про Дмитра Дядька (Дедька) нам багато років нав’язувала офіційна Польща, вирушивши у 1340 році на загарбання Львова та Галичини — «схизматицький народ руський», який «отруїв князя руського Болеслава, сина католицьких батьків, і немилосердно позабивав інших католиків, прихильних до того князя за його життя» [44, с. 121].

Отож не все так просто було з князюванням Юрія Тройденовича з 1325 до 1340 року, якщо йому довелося тримати біля себе таке велике католицьке (польське) оточення, займаючи Великокнязівський престол. А посягали на престол Галицько–Волинського князя, за словами польського короля, православні супротивники, якими й були князь Дмитро — правнук Данила Галицького та його прихильники.

На користь цієї версії говорить поведінка Дмитра, який очолив опір польському королю Казимиру у 1340 році. Надзвичайно цікавим є інший достовірний факт: у розгромі польського короля Казимира 1340 року брав участь і князь Данило (Острозький), невідь звідки з’явившись вперше на історичній арені.

Цілком логічним є те, що саме нащадки Данила Галицького — батько Дмитро і син Данило очолили спротив у 1340 році польському королю Казимиру. Хоча українські історики дотримуються польської, імперської версії щодо «Дмитра Дедька». Свідченням князівського походження Дмитра Юрійовича є дзвін Львівського собору Святого Юра.

«Напис на дзвоні сповіщає, що його було вилито у 6849 (за тодішнім літочисленням “від створення світу”, тобто у 1341 р. від Різдва Христового) ігуменом Єфимієм за правління «князя Дмитра» [44, с. 150].

Сучасні українські історики стверджують, що тим Дмитром у 1341 році був Любарт — син Гедиміна.

То скажіть, будь ласка: як при живому князеві його боярин Дмитро Дедько міг від себе особисто видати жителям Торуні грамоту, яка «гарантує безпеку торгівлі в регіоні (Галичині)» [44, с. 151]?

А от князь Дмитро Юрійович пойменувати себе у Торунській грамоті «управителем або старостою», не будучи Великим князем, міг цілком вірогідно. Поляки на таких титулах краще розумілися, а саме для них він ту грамоту й писав. Польські правителі та їхні головні ідеологи, католицькі єпископи, силою заволодівши в середині XIV століття Галичиною, а пізніше (1434 рік) — Поділлям, висунувши теорію про належність (спадковість) тих земель польському королеві Казимиру, зробили все можливе, щоби знищити писемні українські пам’ятки. Їх свідомо винищили, окатоличуючи українців Галичини і Поділля. Та не все згоріло. Спогади королівського посла Гілльбера де–Ланноа католицькі єпископи спалити не могли. Вони зберігалися в Англії та Франції. Ось чому польські історики першими кинулися до спогадів Гілльбера де–Ланноа щойно їх почали друкувати. Отож «реконструкцію історії Галицько–Волинської… (держави. — В. Б.)» слід робити за свідченнями не польських чи російських джерел, а за такими незалежними джерелами, як свідчення Гілльбера де–Ланноа. Хоча переклади тих праць теж спотворені. Тому й треба звертатись до оригіналів.

Та на перших порах користуватимемося тим, що маємо. Звернемося до праці першого ректора Київського університету М. О. Максимовича:

«…Я (М. О. Максимович. — В. Б.) обратился к старым памятникам Киевских церквей, где записан «Род князя Константина Ивановича Острозского», вскоре после его погребения в Печерской церкви, то есть, еще в тридцатых годах шестнадцатого века. Там имена предков его поминаются в таком порядке:

1) князя Георгия (Юрия),

2) князя Дмитрия,

3) князя Даниила,

4) князя Феодора, в иноках Феодосия…

[5) князя Василия,

6) князя Ивана,

7) князя Константина… — В. Б.].

Несомненно, что эти имена были написаны для церковного поименования еще самим князем Константином, правнуком Феодора; а потому это родоначалие князей Острожских должно признать за достоверное и нерушимое» [23, с.

4–5].

«Соответственный ряд княгинь представляет следующие имена:

1) княгиня Варвара,

2) княгиня инокиня Елисавета,

3) княгиня Василиса,

4) княгиня Агафия, в инокинях Агрипина… [23, с. 5].

Може виникнути запитання — чому князь Костянтин

Іванович Острозький навів для поминання сімох людей свого князівського роду?

Відповідь на це запитання проста: у давні часи представники аристократичних родів були зобов’язані пам’ятати своїх предків до сьомого коліна. Хоча християни Російської імперії, під тиском комуністичної ідеології, за 75 років дещо втратили свої традиції, та у мусульманських вельмож цей обов’язок зберігся досі.

Послухаємо, що з цього приводу писав казах Дінмухамед Кунаев, особа аристократичного, ханського роду:

«Каждый человек должен знать свою родословную. Не уходя в глубокую древность, могу только сказать, что мои предки берут свое начало от Байдыбека, джигита Старшего жуза. Мое ближайшее генеалогическое древо выглядит следующим образом:

1) Жолым,

2) Нурмамбет,

3) Азнабай,

4) Конай,

5) Жумабай,

6) Минлиахмед,

7) Динмухамед» [50, с. 10–11].

У поминальному списку Києво–Печерської лаври, складеному за життя князя Костянтина Івановича Острозького, помилки бути не могло. Пам’ять про предків зберігалася століттями. Це вже значно пізніше зросійщена і збільшовичена плебейська влада Московщини старалася позбавити українців генетичної пам’яті про їхніх волелюбних предків. Хоча заганяти українців до рабства (кріпацтва) почали ще з далекого XVIII століття, одночасно вибиваючи пам’ять про предків–козаків.

Роду Острозьких те не зачепило, хоча поляки, які теж вважали православних українців нижчою расою, нищили наші літописи, радше нашу пам’ять між минулим (XIII століттям) та тогоденням (XVI століттями).

Нащадкам великого Данила Галицького в чомусь таки пощастило. Зберігся давній Києво–Печерський поминальник, який доніс до нас правду про онука Данила — Юрія та його дружину — княгиню Варвару. Саме про них йде мова у поминальнику князя Костянтина Івановича.

Тільки володарі Галицької землі у 1340 році могли очолити опір польському королеві Казимиру, що й вчинили князі Дмитро і Данило (батько і син). Те засвідчили уже літописи іншої держави — Великого Литовсько–Руського князівства. Але жодна з тих держав: Польське королівство, Велике Литовсько–Руське князівство, а пізніше — Російська імперія не були зацікавлені у збереженні правди про нащадків Великого князя Данила Галицького. Всі ті держави посягали на володіння (землю) живих правителів. Отак була розірвана правда про великокнязівський рід Данила Галицького на дві складові частини, нібито повністю не пов’язані, у той час, коли «Данило з Острога» був живим спадкоємцем Великого Галицько–Волинського князівства.

Поминальник Києво–Печерського монастиря, який є незаперечним документом, забив останнього кілка до започаткованої брехні про князівські роди Данила Галицького та Данила Острозького.

Нагадую славетний рід українських князів, які володіли нашими землями із далекого 1238 по 1620 рік спочатку як володарі Великого Галицько–Волинського князівства, а з другої половини XIV століття як руські князі Великого Литовсько–Руського князівства:

1. Данило Галицький — 1201–1264,

2. Василько Романович — 1203–1269, Шварн Данилович — 1238–1269,

3. Лев Данилович — 1233–1301,

4. Юрій (І) Львович — 1262–1308,

5. Андрій Юрійович, Лев Юрійович — 1286–1323 (Володимир),

6. Юрій II Тройденович — 1287–1323 (Львів), 1309–1340 (Володимир), 1295–1349 (Львів),

7. Дмитро Юрійович (І) — 1320–1376,

8. Данило Дмитрович (Острозький) —

9. Федір Данилович — 1360–1446,

10. Василь Федорович (Красний) — 1395–1453,

11. Іван Васильович — 1420–1480,

12. Костянтин Іванович (Ганібал) — 1460–1530,

13. Костянтин (Василь) — 1526–1608,

14. Януш Васильович (католик) — помер 1620, Олександр Васильович (православний) — отруїли 1603.

До наведених дат князівського життя, звичайно, можна вносити корективи та уточнення. Головним завданням наведеного автором родовідного списку є твердження про неперервність князівського роду на теренах України (Русі) впродовж ІХ–ХVІ століть. Тобто завоювання наших земель Польською та Московською коронами у ті століття, навіть за тогочасними законами, були незаконними, бандитськими.

Хотілось би поговорити про церковний дзвін Львівського храму Святого Юра. Це надзвичайно цікаве питання, яке чомусь досі не привернуло уваги львівських істориків. Хоча дослідження питання може поставити останню крапку в поєднанні давніх славетних князівських галицького та волинського родів, зв’язок між якими свідомо і підступно розірвали наші поневолювачі.

У давньому Львові до наших часів зберігся церковний дзвін собору Святого Юра, відлитий 1341 року з таким написом: «В лето 6849 сольян бы колок сии светому Юрью при князи Дмитріи…» [52, с. 79].

Ніхто не сперечається, що у 1341 році Львів перебував у володінні князя Дмитрія. Та приписують те ім’я литовському князю Любарту. Навіть підвели під те припущення так звану наукову базу:

«…Дмитром був названий при хрещенні син литовського князя Гедеміна Любарт» [44, с. 151].

І ніхто не звертає уваги на той факт, що Любарт не був причетний, в крайньому разі у 1341 році, до Львова. Волинь і Галичина ще з часів Данила Галицького завжди мали окремих князів, один з котрих, бувши старшим у роді, посідав Великокнязівський престол. Ось їхній неповний перелік:

Галичина — Данило, Лев І, Юрій І, Лев II, Дмитро (1238–1349);

Волинь — Василько, Володимир, Мстислав, Андрій, Юрій II (1238–1340).

Коли у 1323 році в протистоянні з Золотою Ордою загинули князі Галичини й Волині Андрій і Лев II, то йшлося тільки про те, кому із нащадків передати титул Великого князя. У Галичині із 1323 року сидів на троні князь Дмитро — молодший син Юрія Львовича, а Волинь передали синові доньки Юрія Львовича — Болеславу (Юрію Тройденовичу). Це питання вирішували не Литва і не Польща, а в першу чергу нащадки роду Данила Галицького та його брата Василька Романовича, яких на ті часи налічувалося кілька десятків. І Юрій Тройденович отримав титул Великого Галицько–Волинського князя тільки тому, що був узгодженою кандидатурою Польщі, Золотої Орди та Литви. За підтримки Золотої Орди перемогли католики.

Після ж смерті Юрія Тройденовича польський король Казимир, втративши надію на мирне придбання всієї чи частини Галицько–Волинської землі, вирушив на Львів воєнним походом. Це відбулося у 1340 році. Звичайно, впродовж 17 років (із 1323 по 1340 рік) стольний град Львів, столиця Лева Даниловича та Юрія Львовича, управлятися якоюсь міфічною «боярською олігархією», як стверджують сучасні українські історики, не могла. Не забуваймо про великокнязівську владу Юрія Тройденовича, давні посягання на Галичину польського короля Казимира та велику чергу Романовичів науділи–володіння. Що цікаво — історія Польщі, Литви та русі не зафіксувала за ці 17 років жодного збройного посягання на Львівську «боярську республіку».

Ця потужна брехня істориків продовжує литися досі, підтримуючи польську та московську версію про вигаданого «Дмитра Дедька».

Та повернімося до дзвону Львівського собору Святого Юра. Як бачимо, церква будувалася на честь онука Данила Галицького — князя Юрія, який помер 1308 року.

У книзі Ігоря та Любові Кочар «Львів крізь віки» наведені «Вибрані родоводи володарів князівств…», де у князя Юрія Львовича згадуються дві дружини: «Євфемія та Незнана».

Перша дружина Євфемія народила у шлюбі з князем Юрієм четверо дітей, що засвідчив професор Леонід Махновець у додатку до Літопису Руського. Ось їхні імена:

1. Михайло (помер у 1284 році),

2. Марія (дружина Тройдєна, померла в 1341 році),

3. Андрій (загинув 1323 року. — В. Б.).

4. Лев (загинув 1323 року. — В. Б.).

А от про дітей князя від другої дружини ніхто не згадує. Хоча, за простими підрахунками, перша дружина князя Юрія — Євфемія померла десь у 1290–1292 роках, коли князеві було 28–30 років. Поминальник князя Костянтина Івановича Острозького у Києво–Печерській лаврі є на сьогодні єдиним відомим писемним джерелом, де поіменована друга дружина князя Юрія Львовича — Варвара, мати Дмитра Юрійовича.

Професор Махновець у додатку до Літопису Руського теж прийшов до думки, що рід князів Острозьких походив від роду Данила Романовича Галицького. Перший представник роду князів Острозьких — Данило включений професором до нащадків Данила Галицького — останнім у родоводі руських князів.

Зрозуміло: тодішня радянська цензура заборонила професору Махновцю конкретніше визначатися з цього питання.

<< | >>
Источник: В. Білінський. Україна — Русь.Історичне дослідження. 2013

Еще по теме І. Острозькі нащадки роду Данила Галицького:

  1. І. Острозькі нащадки роду Данила Галицького
  2. II. Перші ознаки протистояння Польщі
  3. IV. Русь: 1320–1360 роки
  4. І. Україна–Русь в кінці XIV — на початку XV століття
  5. IV. Свідчення Гілльбера де–Ланноа
  6. VI. Південні міста сучасної України–Русі