<<
>>

II. За Літописом Руським

Щоб пильніше придивитись до справжньої картини буття українського етносу (русичів) у XIII столітті пропоную звернутись до Літопису Руського. І хоча він зазнав руйнівного втручання з боку російських можновладців і їхніх запопадливих слуг, але через відсутність іншого джерела простудіюємо цю працю, бо ж таки писали її давні русичі київської, галицької та волинської земель.

В українській історичній літературі не описано похід війська хана Батия через північні терени Русі у 1240–1241 роках. Звичайно, то був жорстокий Молох війни, який пройшовся частиною нашої землі. У попередніх працях автора згадувалось, що військо Батия пройшло Русь смугою завширшки 100–150 кілометрів, тримаючись лінії: Київ — Колодяжин (сучасна Житомирська обл.) — Ізяслав (Хмельницька обл.) — Володимир (Волинська обл.) — Берестя (сучасний Брест),з можливим відхиленням на північ чи південь для руйнування окремих міст.

Цілком очевидно, а Літопис Руський саме те стверджує, що військо Батий–хана не завойовувало Русь, а тільки перейшло її. Згадаймо слова літопису: «Отож Батий послухав ради Дмитрової, пішов в Угри» [18, с. 398].

Погром хана Батия майже не зачепив Полісся і більшої частини сучасної Галичини. Він повністю оминув тогочасне Поділля. Коли у Літопису зустрічаємо такі сучасні подільські міста, як Ізяслав та Кременець, то мусимо пам’ятати, що вони в 1241 році лежали на межі Волинської та Болохівської земель. А Болохівська земля з півночі прикривала Поділля, і князі тієї землі здалися хану Батию, тож земля залишилась не розореною.

По якомусь часі Болохівські князі, скориставшись скрутою Данила Галицького, вирішили прибрати до своїх рук деякі міста Пониззя. Отож рушили на Бакоту. Ось як про те розповідає Літопис Руський:

«Данило ж, почувши (про) прихід Ростислава з князями болохівськими на Бакоту, відразу кинувся на них: городи їх вогневі оддав і вали їх розкопав…, узявши здобич велику, вернувся, а взяв він [такі] городи їх: Деревич, Губин і Кобуд, Кудин, Городець, Божський, Дядьків… Звідти ж він (Данило, пішов назад), пограбувавши землю Болохівську і попаливши, — бо заставили їх (Болохівських князів) татари, щоб вони їм орали (та сіяли) пшеницю і проса.

Данило ж на них тим більшу ворожнечу держав, що вони од татар велике сподівання мали» [18, с. 399].

Подільська земля в 1240–1241 роках не зазнала навали військ хана Батия. Цю аксіому пам’ятаймо, бо вона вказує, в яких напрямках рятувалось населення України–Русі від військ татарських ханів. Люди мали можливість відходу як на північ, так на захід і південь. І ця можливість відходу, з охопленої навалою чужинських військ землі, врятувала переважну більшість населення Русі.

Послухаємо історика:

«Думка про спустошення Поділля під час першого походу Батия на захід основана на простому нерозумінню і малому знайомстві з місцевими назвами на Волині… Татари могли у своєму першому стрімкому наступі пройти, хоча й з перешкодами, Київську, Волинську, Галицьку землі, могли нашвидкуруч пограбувати землі, зруйнувати укріплення багатьох міст; але вони все ж таки відчували, що становище їхнє нетривке, що їм неможливо раптово закріпитись в захопленому тимчасово краї…» [21, с. 144–146].

Як бачимо, військо хана Батия у 1241 році не завойовувало Україну–Русь, а проходило через її землі звичайним воєнним походом на держави Центральної Європи.

Звернімо увагу: Київ був остаточно взятий 6 грудня 1241 року, а вже 9 квітня 1241 року те саме військо Батия розгромило польсько–німецьких князів під Лігницею. Друга ж половина війська татар 11 квітня 1241 року розгромила угро–хорватів короля Бели IV на річці Шайо.

Маємо надзвичайно цікаві факти, які про багато що свідчать. Хоча українська історіографія з цих фактів ніколи не робила аналітичних висновків. Бо коли підрахуємо час руху армії хана Батия від Києва до Лігниці та Шайо, то виявиться, що та армія мала постійно рухатись на захід зі швидкістю 20 кілометрів на добу. Це притому, що спочатку тривала зима зі своїми хуртовинами та снігами, а потім — весна з потужним розливом рік, та ще й серед густих, непрохідних лісів і скелястих Карпат.

Для порівняння нагадаю, що князь Ігор у «Слові о полку Ігоревім», за Іпатіївським літописом, рухався зі своїм військом степом та ще й з 23 квітня по 9 травня зі швидкістю менше 28 кілометрів на добу.

Отож, робімо висновки, скільки «доважків брехні» понакидали до нашої української історії московські владоможці.

Землі Великого Галицько–Волинського князівства не були завойовані Батиєм, а лише приголомшені та почасти поруйновані. Вони не ввійшли до складу Золотої Орди, як, скажімо, «Залешанська земля». Велике Галицько–Волинське князівство на довгі роки (до 1362) стало своєрідною «буферною зоною» між володіннями Золотої Орди та державами Центральної Європи. І таке становище Русі влаштовувало хана Батия. Бо станом на 1246 рік у Києві та у всіх містах Русі баскаків не було. Згадаймо доповідну записку Плано Карпіні.

Повновласними господарями Галичини, Волині, Київщини та Пониззя до смерті залишався Данило Галицький зі своїм братом Васильком. Саме вони, як господарі землі, у 1241 році покарали Болохівських князів за самоуправство, випаливши їхні землі вщент. Болохівські князі, як засвідчив Літопис Руський, ще до 1241 року присягнули на вірність ханові Батию. І немає сумніву, що ті князі поскаржилися ханові. Але Батий пропустив їхню скаргу повз вуха, що підтверджує, хто був господарем землі та що Україна–Русь не входила до складу Золотої Орди.

Послухаємо, які ж землі входили в 1241 році до Болохівщини:

«На думку п. Дашкевича (автора “Літопису Литви і хроніки Руської”, Вільно, 1827. — В. Б.), Болохівська земля займала приблизно південну частину сьогоднішнього Новоград–Волинського повіту, східну частину Старокостянтинівського і Проскурівського, весь Летичівський повіт і, можливо, південно–західну частину Житомирського і західну частину Бердичівського повітів» [21, с. 21].

Поза сумнівом, з 1241 року Болохівська земля була повністю підпорядкована Данилу Галицькому. Йому також було підпорядковане й Пониззя. Ось як про це засвідчено:

«…до певної пори володарем цієї сторони (Пониззя. — В. Б.) вважав себе Данило, і до… 1255 р. татари тут не мали ніякої сили… відчувши під собою надійну опору, Данило залишає старе гніздо боярства Галич і переселяється в Холм, тоді, коли його син сідає у заново побудованому Львові.

Становище Данила щодо татар… незалежне» [21, с. 147].

Що ж додало сили та наснаги володарю Русі Данилу Галицькому після 1241 року? Наші літописи мовчать про повернення з Європи війська хана Батия, вони тієї події не зафіксували. Що цілком зрозуміло. Татари із свого європейського походу поверталися через причорноморські степи. Першим відходило відкликане військо ханів Гуюка і Бурі. За ними рухалося військо Батия та Менгу–хана. Тобто, пошарпане і переполовинене військо татар у 1242 році не зачепило Чернігівської, Київської, Волинської, Галицької та Подільської земель. Ось чому наші літописи не зафіксували тієї події.

До 1255 року Данило Галицький зробив дуже багато, щоб відновити стабільність у своїй державі. Оговтавшись від раптового удару Батия, король Русі поновив свої володіння і став готуватись до можливого протистояння з татарами. Якщо звернемось до Літопису Руського, то побачимо, що тільки у 1250 році хан Батий прислав до Данила Галицького своїх послів, запрошуючи його до себе. Хоча у літопису матеріал подається дещо по–іншому. Між іншим, рік поїздки князя Данила до хана Батия у літопису вказаний 1250.

Період з 1237 по 1292 рік у Літопису Руському особливо наповнено фальшивими вставками катерининської «Комісії», з метою приниження Києва та Данила Галицького і возвеличення Володимирського князівства та його князів. Не слід заглиблюватись у це питання. Для розумної, незаангажованої людини ці істини не викликають сумніву.

Дуже б хотілося звернутись безпосередньо до оригіналу доповіді Плано Карпіні, бо переконаний, що компілюючи в 1795 році працю посла папи Інокентія IV до Хана Батия, Катерина II цілком свідомо додала туди багато «доважків брехні», принижуючи Київ. Тому ми й сьогодні не знаємо справжнього стану Великого Київського князівства у 1241–1362 роках — все пережовуємо московські вигадки. Хоча, коли критично проаналізувати Іпатіївський (Руський) літопис, то можна зробити цілком достовірний висновок: хан Батий після 1241 року залишив Україну–Русь у спокої.

До своєї смерті (1255 рік) він не вчинив жодного воєнного походу на Русь (Україну).

Надзвичайно цікавою є поїздка князя Данила Галицького до хана Батия взимку 1250 року. Звернімо увагу, наш князь відвідав тільки хана Батия і не відвідував ставки Великого хана — Каракорум. Це знаменно, бо, як засвідчують історики, всі, хто в ті роки (1242–1255) навідувався до Батия, змушені були вирушати в Каракорум. Не буду наводити прикладів.

Чому ж літописи зробили виняток для Великих князів України–Русі: Михайла Чернігівського та Данила Галицького? Це ж не ханська забаганка. У нашому випадку існує звичайна закономірність: то були князі незалежних держав, які сусідили з державою Бату–хана. Вони самі вирішували, до кого їхати. Князі приїхали до сусіда–покровителя, і тільки. І хоча Михайла Чернігівського в Сараї стратили, це ні про що інше не свідчить.

Бо коли 1260 року через Русь проходив зі своїм військом Бурондай, він досить чітко звернувся до князя Данила: «Я іду на Литву. Якщо ти спільник (союзник. — В. Б.) єси, піди зо мною» [18, с. 420].

Так до васала не звертаються. Так звертаються до союзника. Між іншим, і в подальшому літопис засвідчує звернення Бурондая до Василька і Данила як до союзників, а не як до своїх рабів. Послухаємо:

«Якщо ви єсте мої спільники — розмечіте ж городи свої всі» [18, с. 421].

Навіщо я нагадую слова літопису?

Цілком зрозуміло, якби у літописах, які фальшували Катерина II та її «Комісія», існували принизливіші звернення до українських князів, імператриця ніколи б їх не пом’якшила. Вона в тому не була зацікавлена. Отже, до нас дійшли достовірні слова. І то слова істини.

Певно, перебуваючи у хана Батия зимою 1250 року, князь Данило Галицький змушений був прийняти на себе деякі принизливі зобов’язання: не створювати загрози Золотій Орді та підтримувати її експансію на Європу. Чому Бурондай і вимагав дотримання обіцянок. Про інше літопис мови не веде.

А нас 300 років «годують» хибним тлумаченням того періоду історії. Принципово іншим. Принизливим. Згідно з Літописом Руським Данило Галицький помер 1264 року. Після його смерті володарем Русі залишився його брат Василько, який княжив до 1269 року.

Цікаво зазначити, що після 1261 року до 1274 року Літопис лише один раз згадує про татар Золотої Орди ось таким повідомленням:

«6774 (1266). Тоді ж була смута велика в самих татарах, і побили вони самі одні одних незчисленне множество, як піску морського» [18, с. 426].

У цьому повідомленні, скоріше за все, наш Літопис розповідає про війну хана Берке з Хулагу–ханом за Кавказ, і, одночасно, про винищення мусульман, прихильників Берке–хана, після його смерті. Тож, як бачимо, Золотій Орді у ті часи було не до Великого Галицько–Волинського князівства.

Нова згадка в Літопису Руському про татар з’являється тільки під 1274 роком, коли князь Лев попросив у хана Менгу–Тимура допомоги у війні проти Литви. Ця війна тривала й зимою 1277–1278 років за ініціативи темника Ногая. Звичайно, у цих військових походах брали участь і князі Галицько–Волинського князівства.

А далі наш Літопис згадує про війну хана Талабуги і Ногая проти угрів у 1285 році та їхню ж війну проти «ляхів» у 1287 році. Що цікаво, у Літопису про війну Золотої Орди, про одні й ті ж події, написано двічі. Є абзаци стовідсотково тотожні хоча матеріал спочатку подається під 1282–1283 роками, а потім під 1287 роком.

Професор Л. Є. Махновець пояснив це явище так:

«Це було окреме літописне зведення (Галицько–Волинський літопис. — В. Б.). Як доводять, над ним працювало не менше п’яти авторів–укладачів (чи редакторів). Перший, який писав десь у 1255 році, довів розповідь до 1234 року включно (за датуванням Іпатіївського списку): другий продовжив літопис до 1265 чи 1266 року, а писав біля 1269 року; десь у 1286 році працював третій укладач, який закінчив виклад 1285 роком включно; четвертий автор трудився близько 1289 року і до цього ж року включно довів літопис, але ґрунтовно переробив, починаючи з 1261 року, матеріал другого і третього редакторів; п’ятий автор написав кілька сторінок на початку XIV століття і 1292 роком закінчив остаточну редакцію» [18, с. VII–VIII].

Віддамо належне професору Л. Є. Махновцю за його титанічну працю видання Літопису Руського українською мовою. Але навіть у цьому випадку професор зазначив, що думка про п’ятьох редакторів ХІІІ–ХІV століть є думка не його, бо написав: «Як доводять…» Подібну думку «доводить» офіційна московська історіографія. Ми ж у книзі «Країна Моксель, або Московія» визначили — то «довід» хибний. Компіляцією всіх літописів видрукованих за часів Катерини II і пізніше, займалася «Комісія для написання записок стародавньої історії, переважно Росії». Отож кожний «виписувач» цитат із стародавніх київських літописів — член катерининської «Комісії» виписував матеріал по–своєму. Через що матеріал не «стикувався» один з одним, а часто повторювався. Що й спостерігаємо між 1283 та 1289 роками в Літопису Руському.

Подібне можемо спостерігати і в інших «катерининських літописах».

Зазначу також, що хоча Літопис Руський доведений до 1292 року, він жодним словом не згадує митрополита Максима, який посідав кафедру з 1283 року. Тобто Літопис Руський із 1283 до 1292 року не знав про існування митрополита на теренах Русі. Як не знав він і про діяльність митрополита Кирила, хоча той поіменований митрополитом на сторінках Літопису: у 1243 та 1246 роках. Цікаво, що Кирило у ті роки ще не був митрополитом.

Як пам’ятаємо з цитати професора Л. Є. Махновця, четвертий редактор Літопису Руського, який працював з літописом «близько 1289 року і до цього ж року включно довів літопис, але ґрунтовно переробив… матеріал другого і третього редакторів», мусив би знати обох митрополитів: і Кирила, і Максима. Бо сам Кирило (за літописом) походив з Галицької землі, а Максим (згідно з іншими літописами) спочатку, в 1283 році, прибув до Києва. Тож коли другий, третій, четвертий і п’ятий редактори жодним словом не згадують впродовж усього літопису про діяльність своїх митрополитів, це виглядає надзвичайно підозріло. Тим паче, що в тому ж таки літопису згадується про багатьох єпископів.

Це можна пояснити тільки так:

1. Скоріше за все Іпатіївський літопис був першою «роботою» катерининської «Комісії». На думку Катерини II — невдалою. Отож, скомпільований матеріал був відкладений до кращих часів і ненадрукований. Слід зазначити, що імператриця надзвичайно остерігалась українських стародавніх матеріалів. Ми уже досліджували цю тему в третій книзі «Країна Моксель, або Московія».

2. Можливо, Літопис Руський скомпілював особисто М. М. Карамзін із матеріалів, не використаних «Комісією» Катерини II. Бо ж, написавши перших два томи своєї «Історії государства Російського», він раптом звернув увагу, що на 1809 рік у всіх на той час «знайдених» «загальноросійських літописних зводах» немає згадки про заснування Москви до 1272 року. Тож, звичайно, такий патріот «великоросів», як М. М. Карамзін, не міг залишити «невирішеним» це важливе питання. Ось чому він і «знайшов» у 1809 році Іпатіївський літописний звод, де згадується Москва (скоріше річка) у 1147 році.

Можуть бути інші варіанти компіляції Іпатіївського літопису. Але те, що він сфальсифікований, — не викликає сумніву Як сфальшовані всі «загальноросійські літописні зводи», такі як: Лаврентіївський, Троїцький, Никоновський, Кенігсберзький, Львівський та десятки інших.

Звернімо увагу: у передмові до першого тому (Лаврентіївського) Повного Зібрання Російських Літописів Імператорська державна комісія з видання літописів зазначила у 1846 році: «Не подлежит сомнению, что все известные списки Летописей, относящиеся к пространству времени от XIV до XVI столетия: а) не принадлежат к первобытным памятникам Славяно–Русской письменности…» [29, с. VI].

Цими словами Імператорська державна комісія з видання літописів повідомила нам, що «загальноросійські літописні зводи», описуючи події з XIV до XVI століття, наводять не оригінали давніх пам’яток, а є компіляцією російських державних посадовців пізніших часів.

Цим сказано все.

<< | >>
Источник: В. Білінський. Україна — Русь.Історичне дослідження. 2013

Еще по теме II. За Літописом Руським:

  1. ЕСКІЗИ ДО ЕТНОГРАФІЇ
  2. ТЕКСТЫ ДЛЯ ЧТЕНИЯ
  3. IV. Подільська земля
  4. II. За Літописом Руським
  5. III. Данило Галицький і Золота Орда
  6. IV. За Літописом Руським
  7. V. За Літописом Руським
  8. VI. Подільська земля
  9. І. Острозькі нащадки роду Данила Галицького
  10. III. Київська земля