<<
>>

V. Київські князі: 1300–1360–ті роки (за професором Л. Войтовичем)

Ми уже писали, що військо руських князів брало участь у битві хана Тохти проти Ногая у 1300 році. За свідченням арабських (єгипетських) істориків саме руський (український) воїн відрубав Ногаю голову та привіз її хану Тохті.

Навіщо автор наводить цю подію, деталізуючи її?

Справа в тому, що хан Ногай взимку 1299–1300 року був, за описами тих же, єгипетських, істориків, старою людиною. Тому ні за посадою (улусний хан), ні за віком опинитися один у голому зимовому степу не міг. Автор жив серед казахів більше сорока років і може стверджувати, що шана до аксакалів, навіть у сучасні часи, не дозволить казахам залишити літнього чоловіка одного у зимовому степу, тим більше — хана.

Судячи про давні тюркські (казахські) роди, не користуймося логікою сучасного холуя, готового за гроші продати рідного батька. Бо справжні українці і сьогодні нічим не гірші за давніх тюрків. Завжди пам’ятаймо цю аксіому. Так от: перед тим як відрубати голову хану Ногаю, треба було спочатку у бою знищити охорону (гвардію) хана та все його оточення. Тільки після того командир переможців, чи за його наказом могли вирішити долю хана.

Звернімо увагу, як арабський історик Рукнеддин Бейбарс писав про воїна, який знищив Ногая:

«Настиг его (Ногая. — В. Б.) Русский из войска Токты; он (Ногай) сообщил ему, кто он такой и сказал ему: “не убивай меня, я Ногай, а отведи меня к Токте; мне нужно с ним сойтись и переговорить с ним”. Но Русский не поддался его словам, а тотчас тут–же отрубил ему голову, принес ее к царю Токте и сказал ему: “вот голова Ногая”» [3, с. 114].

Арабский історик–мусульманин подавав матеріал цілковито в промусульманському контексті, висуваючи на авансцену антихристиянські епізоди та вчинки. Але, одночасно, він повідомив, що у війську хана Тохти були присутні військові з’єднання руських (українських) князів.

Ми уже звертали увагу читачів, що то був не один руський воїн, а з’єднання, тисяча, чи тьма.

Тобто від тисячі до десяти тисяч руських воїнів, про що араб–мусульманин, звичайно, писати соромився. Що зрозуміло.

Саме після того бою хан Тохта погодився, щоби Великий князь Лев Данилович тримав у Києві удільного князя, а не тисяцького, як було до того часу. У цьому епізоді шановний професор Леонтій Войтович, дотримуючись літописних догматів, вважає, що Київський князь був васалом Золотої Орди, як і його Путивльські родичі — нащадки князя Ігоря Святославича. Та слід мати на увазі, що абсолютно всі російські літописні зводи сфальсифіковані в часи Катерини II і князі Ярослав Всеволодович і його син — Олександр Ярославович ніколи ярликів на володіння Києвом не отримували і отримати не могли. Перший, за свідченням Вільгельма де Рубрука, загинув у Германії в 1241 році, а другий, так званий Олександр Невський, до 1254 року перебував при дворі хана Батия, після чого був призначений співголовою «Комісії з перепису населення імперії» від дому Батия під іменем Хура Ага, що засвідчив вірменський священик Гандзакєці Кіракос.

Всі ці російські фальсифікації досліджені та проаналізовані у книгах «Країна Моксель, або Московія» та «Москва Ординська», тому повторюватися не варто.

Ось що писав один із кращих сучасних українських істориків професор Леонтій Войтович про київських князів:

«Київський князь Станіслав–Терентій належав до Путивльських Ольговичів, нащадків князя Ігоря Святославича. Князь Володимир–Іван Іванович бл. 1300/1301 рр. отримав Київ за допомогою хана Тохти під час війни того з Ногаєм. На думку М. Грушевського він правив у першій чверті XIV ст. Станіслав–Терентій Іванович був його молодшим братом і став наступним київським князем з путивльської династії. Після поразки нар. Ірпені зимою 1323 р., він втік, ймовірно, до Орди» [116, с. 5].

Такий погляд на події цілком закономірний, якщо вважати, що Київські князі із династії Путивльських Ольговичів були васалами Золотої Орди. Та зовсім інші висновки слід зробити, якщо ті київські князі були удільними князями великого Галицько–Волинського князівства.

Ми достовірно знаємо, що літописні записи про володіння Києвом Суздальським князем Ярославом Всеволодовичем у 1243–1246 роках є стовідсотковою фальшивкою, бо в Києві, за свідченням тих же літописів і Плано Карпіні з 1240 по 1247 рік сидів тисяцький Данила Галицького Дмитро. Не будемо пояснювати аналогічну фальшивку з князюванням у Києві так званого Олександра Невського.

Немає сумніву, що всі ці роки (1240–1349) Київ належав до одного з уділів Великого Галицько–Волинського князівства. Про що свідчить незалежне джерело «Книга знань про всі королівства, землі і володіння, які є у світі», що розповідає про подорожі кастильського монаха–францисканця.

Уже згадувалося про цю книгу — та подорож монаха до Львова у 1324–1340 роках. Так от, за свідченням монаха–францисканця, Київ на початку XIV століття належав до «Львівського королівства». Подобається це комусь чи ні.

Раніше автор пояснював, чому європейські католики так називали Велике Галицько–Волинське князівство. Крім того, слід розуміти, що за вказівкою Папи Римського, Ватикан і монахи–католики визнавали тільки ті держави і тих королів, які були короновані Ватиканом.

«В. Антонович, вказавши на запутаність розповіді про похід Гедиміна, піддав сумніву саму реальність походу… Йому опонував М. Дашкевич, звернувши увагу на відомості про битву на р. Ірпінь в такому незалежному джерелі, як Межигірський Літопис та інші факти. Зауваження М. Дашкевича прийняв і М. Грушевський. З того часу дослідники розділилися, підтримуючи ту чи іншу версії…

Ця дискусія триває досі. Частина сучасних дослідників заперечують факт існування князя Станіслава. Існують сумніви і у самому факті походу Гедиміна на Київ, не кажучи про його датування. Однак запис у Любецькому пом’янику князя Івана Станіславича, а також згадка А. Кальнофойським у числі Ктиторів Києво–Печерського монастиря самого князя Станіслава не залишають сумнівів щодо існування цього князя. Такі потрійні збіги просто виключені. Те ж стосується й інших фрагментів літописного тексту.

Путивль згаданий як київський пригород, позаяк на той час Київське князівство тримала путивльська династія Ігоревичів. Тому цей аргумент В. Антоновича можна відкинути. Те ж можна віднести і до Слепорода…, неможливо довести, що цього пункту не існувало в першій чверті XIV, отже, факти приведені в джерелах стосовно походу Гедиміна на Київ та битва на р. Ірпінь виглядають достовірними і їх немає підстав відкидати» [116, с. 3–4].

Таким чином абсолютно різні джерела вказують на достовірність походу князя Гедиміна на Київ та битву литовсько–руського війська навесні 1323 року на річці Ірпінь з татарами. Тобто приєднання Києва та київського князівства до нової Великої Литовсько–Руської держави відбулося у 1320–1322 роках. Скоріше «Історія Русів» правильно зазначає 1320 рік з тим розрахунком, що у 1321 і 1322 роках відбулися дві попередні битви між татарами, з одного боку, та з русичами і литвинами, — з другого, у яких не визначився явний переможець. І тільки у битві 1323 року на річці Ірпінь татари зазнали остаточної поразки. Слід зазначити, що й ці три битви за Київ у 1321, 1322, 1323 роках зайвий раз свідчать про те, що Київ впродовж 1240–1320 років не належав до Золотої Орди ні в прямому, ні у васальному сенсі.

Саме тому Золота Орда й підтримала кандидатуру Польщі та окатоличеної частини роду Данила Галицького — Юрія II (Болеслава) на трон Великого князя, відчуваючи загрозу з боку православного князя — Дмитра Галицького.

І ще один незаперечний факт: до 1320 року Золота Орда на своєму західному кордоні не втратила у протистояннях жодного клаптя завойованої землі (васально залежної теж). Тому Київ і Київське князівство бути винятком із правил не можуть.

Розбрату на ті часи в Орді не було. Якби у 1320–1330–х роках хан Узбек бажав забрати під свій контроль Київ, то, зрозуміло, що йому в тих умовах ніхто б протистояти не зумів. Всі ці факти могли мати місце одночасно за умови підпорядкування Києва Великому Галицько–Волинському князівству впродовж 1240–1320 років.

Може виникнути цілком закономірне запитання: навіщо тоді Золота Орда у 1321–1323 роках посилала своє військо під Київ?

У нашому випадку слід розуміти, що Золота Орда, як домінуюча в регіоні держава, ставилася до сусідів (незалежних держав) як до підопічних, поблажливо і зверхньо.

Вона вважала, що ті зобов’язані узгоджувати з Ордою всі свої внутрішні та зовнішні рішення. Тому за самоуправство Київ, як ближнього сусіда, належало покарати. Оскільки провина Києва вважалася незначною, то покарати Київ доручили одному із улусних ханів. На мою думку, то був Мохшинський хан Біликчі (правнук хана Беркечара). Ми пам’ятаємо, що улусу хана Бувала на ті часи не існувало.

Слід пам’ятати, що улусний хан Біликчі не належав до друзів Узбека та його роду, бо той свого часу підтримував хана Тохту, який винищив увесь ханський рід Узбека разом із його батьком. За свідченням арабських істориків хан Узбек залишився живим випадково. Мати переховувала його у далеких степових родичів. Тому не дивно, що навіть після загибелі в Ірпінській битві «Тимура і Дивлата, Князів Татарських, Принців Ханських» хан Узбек погодився на мир зі своїми західними сусідами. Узбек був зацікавлений у послабленні роду Біликчі. Не забуваймо також про війну Золотої Орди з державою Хулагуїдів на Кавказі та проблеми хана Узбека із ханом Беклемишем (Мещерський, Тверський князь) та його родами.

Врешті–решт, певно, у тій Ірпінській битві 1323 року загинули: Великий Галицько–Волинський князь Андрій, його брат Лев (Львівський князь) та Київський князь Станіслав–Терентій Іванович — головні винуватці невдоволення хана Узбека та його «правлячої ради старійшин».

Професор Леонтій Войтович, викладаючи дещо по–іншому матеріал, робить такий підсумок протистоянню: «Литовсько–ординська угода 1324 р. не могла обійти проблему Київського князівства. Очевидно, що саме тоді воно було повернене Путивльським Ольговичам… Ні Длугош, ні прусько–лівонські хроністи не повідомили про включення до складу Литви Київської землі, що так вразило В. Антоновича та П. Клепатського…» [116, с. 5–6].

Ще раз нагадую читачам, що шановний професор Л. Войтович дотримується тлумачення літопису про невходження Києва до Великого Галицько–Волинського князівства принаймні до 1300 року. Та у наших працях уже неодноразово ці хибні і тенденційні твердження спростовувалися.

Що зробив і сам професор, наводячи незаперечне свідчення кастильського монаха–францисканця про “Королівство Лева”, до складу якого входив Київ, і подано його прапор — червоний хрест на зеленому фоні (відповідний фрагмент написаний бл. 1302–1306 рр.» [116, с. 6].

Що ж відбулося насправді?

Перше. Після захоплення Києва, литовський князь «Гедимін поставив у Києві свого родича Ольгіманта Міндовговича Гольшанського…

Ольгімант–Михайло, зайнявши Київський престол весною 1323 р., невдовзі його втратив. Путивльська династія повернула собі Київ за допомогою ординців…» [116, с. 5].

За наполяганням Золотої Орди, замість загиблого Київського князя Станіслава–Терентія Івановича, князівський стіл посів його молодший брат — Федір Іванович.

Не забуваймо: жодне офіційне джерело не заперечує, що Київське князівство та Київський князь у ті роки підпорядковувалися Великому Галицько–Волинському князівству.

Тобто і в 1324 році продовжував бути чинним договір 1250 року «Хан Батий — Данило Галицький».

Друге. У 1323 році на річці Ірпінь загинув Великий Галицько–Волинський князь Андрій Юрійович та його рідний брат Лев II. «Відомий лист (польського короля. — В. Б.) Владислава Локетка до римського Папи Іоанна ХХЗІ, у якому повідомляється про смерть обох братів Юрійовичів, датований 21.05.1323 р…» [116, с. 4].

Це той лист, де польський король «пишномовно назвав Андрія і Лева “непоборним щитом”, який захищав Польщу від татар» [44, с. 02].

Згідно із заповітом Великого князя його наступником мав стати брат Лев, який теж загинув у битві, а дорослих спадкоємців у обох на 1323 рік не було. Виникла жорстока конкуренція серед роду Романовичів за великий князівський престол. Боротьба посилювалася від ворожнечі православної та католицької гілок роду та грубого втручання до цієї суперечки короля Польщі, хана Золотої Орди та великого князя Литви.

Якщо Польща і Литва безпосередньо претендували на Галицько–Волинський великокнязівський престол як нащадки шлюбних домовленостей, то Золота Орда — як одна із сторін майбутньої мирної угоди після Ірпінської битви. Склалася парадоксальна ситуація, коли православні нащадки роду Данила Галицького під тиском католиків роду, Польщі та Золотої Орди змушені були поступитися Великокнязівським престолом. То уже пізніше історики двох імперій підвели під те рішення, про відмову православної гілки роду Галицьких від великокнязівського титулу, наукову базу — відсутність спадкоємця. У 1323 році такої проблеми у роду Данила Галицького не існувало.

«Головну скрипку у цій грі» зіграли Польща та Золота Орда. Послухаємо істориків:

«Вже у 1324 р. під час боротьби за спадщину Романовичів хан Узбек пробував втручатися у ці справи, саме його позиція дозволила досягнути компромісу, за яким престол зайняв Болеслав–Юрій Тройденович» [116, с. 5].

Як бачимо, Узбек підтримав варіант Польщі та католицької частини роду Данила Галицького. Звернімо увагу: сучасний професор Леонтій Войтович, наводячи цю думку, послався на радянського професора Ф. М. Шабульдо. Отож, така думка в історичній науці існує давно.

Ми пам’ятаємо, що татарські супротивники золотоординського хана Тохти після загибелі Ногая тікали до польського королівства, де отримували земельні володіння та військові посади. Тому польські владоможці зі своїми інтересами у 1324 році були набагато ближчі до хана Узбека та його оточення, ніж православні нащадки роду Данила Галицького (його правнук Дмитро — син Юрія Львовича від другої дружини Варвари). Хан Узбек розумів, що православний князь Дмитро Юрійович, як і його брати Андрій і Лев, протистоятиме Орді, в той час, коли поляки на ті роки його повністю підтримували.

Так, у 1325 році Великим Галицько–Волинським князем став вихрещений із католиків у православні Болеслав (Юрій II) Тройденович — син старшої доньки Юрія Львовича — Марії та польського князя Тройдена. Але ми чомусь забуваємо, що Велике Галицько–Волинське князівство складалося із двох частіш — Волинської і Галицької. Тому, звичайно, якщо великокнязівський престол у Волині посів Болеслав (Юрій II), то Галичину посів його конкурент православний князь Дмитро Юрійович. Що закономірно. Айого син Данило, якийвідомий в історії як Данило Холмський (з Острога), посів родову спадщину — Холм. Сподіваюся, жоден високоосвічений історик не погодиться, що такі диктатори свого часу, як хан Золотої Орди Узбек, король Польщі Локетек, Великий князь Литви Гедимін, захищаючи свої інтереси, могли нехтувати ними та дозволити створити у Львові якийсь, досі їм не відомий, «режим боярської олігархії». Про можливість існування такого правління вони й не знали.

Отак виліз назовні ще один «доважок брехні» російських і польських шовіністів, які, загарбуючи наші землі, посилалися на відсутність князів–спадкоємців.

Одночасно нагадаю читачам про існування книги Максима Федоровича Берлінського «Історія міста Києва», написаної у 1798–1799 роках. Високий російський чиновник, яким був М. Ф. Берлінський, свято дотримувався священних постулатів Російської імперії. Він нічого не чинив проти інтересів імперії, а за його підручником «История российская для употребления юношества» молодь із 1800 року навчалась у гімназіях та університетах. Ось що писав Максим Берлінський у праці «История города Киева»:

«1252 [год. — В. Б.]. Около сего времени, с дозволения правительствовавшего в Киеве Льва Даниловича сына великого князя, некоторый доминиканец Иоакинф заложил в Киеве на Подоле первый римский костел и монастырь, который и поныне известен под именем Екатерининского греческого монастыря.

Напоследок Данило Романович, видя, что от союза с римским папою и принятия его догматов никакой выгоды не предвидится, а европейской помощи и того меньше, отложился от него через укорительную писанную к Римскому двору грамоту и выгнал из Киевского и Галицкого княжений всех католицких бискупов, чем подал причину непримиримой ссоры с римским папою, который, кроме всяких анафем, старался даже возбудить против него крестный поход, но от сих угроз и предприятий римского двора никаких худых следствий не произошло, а князь сей оставался по–прежнему владетелем Киевского княжения» [134, с. 76].

Не буду наводити ще добрий десяток подібних цитат. Нагадаю тільки: то була офіційна думка російської історіографії початку XIX століття. І тільки через звичайну імперську примху, в тому ж таки XIX столітті, російська влада спохопилася і веліла змінити думку, ну як, мовляв, Київ міг підпорядковуватися якомусь Львову, а не Москві. І тому платівку змінили, а історики «мовчки втерлися».

Наводимо офіційних київських князів, починаючи з 1240 року:

1. Данило Галицький (1240–1264),

2. Лев Данилович (1264–1301),

3. Володимир–Іван (Путивльський) (1300–?),

4. Станіслав–Терентій (Путивльський) (?–1323),

5. Ольгімант Міндовгович (1323–1324),

6. Федір Іванович (Путивльський) (1325–1362).

Про те, що Київ зі своїми землями впродовж 1240–1362

років належав до Великого Галицько–Волинського князівства, забувати не слід. Це для української історії повинно бути аксіомою. Ставленик Великого Литовського князя Гедиміна — Ольгімант Міндовгович був на Київському престолі людиною випадковою. Тому й немає нічого дивного, що його у 1324 році прибрали.

Новий князь Федір Іванович (Путивльський), звичайно, був кандидатурою узгодженою і влаштовував усіх, в першу чергу — руських православних князів династії Галицьких, Гедиміна (Литву) та Узбека (Золоту Орду). І саме з цього слід робити висновки про його підпорядкування.

Не може бути жодного сумніву про номінальну приналежність Київського князя та київського князівства впродовж 1324–1362 років до Великого Галицько–Волинського князівства, яке існувало до 1384 року, поки не помер останній Великий Волинський князь Любарт Гедимінович. Престол Великого Галицько–Волинського князівства з 1325 по 1384 рік посідали католики: спочатку Юрій II (Болеслав) Тройденович (1325–1340), а після нього — Любарт Гедимінович (1340–1384).

<< | >>
Источник: В. Білінський. Україна — Русь.Історичне дослідження. 2013

Еще по теме V. Київські князі: 1300–1360–ті роки (за професором Л. Войтовичем):

  1. V. Київські князі: 1300–1360–ті роки (за професором Л. Войтовичем)