<<
>>

III. Трипільська доба українського народу

Хотілося б зазначити шановним читачам, що Трипільська археологічна культура є не першою серед давніх культур українського етносу. І це не тому, що автор, як пише один із сучасних істориків, вражений бацилою «історичної міфотворчості», яка «є породженням щирого патріотизму, зрозумілої недовіри до офіційної науки, аматорства та постколоніального комплексу меншовартості» [79, с.

56].

В часи більшовицької, російської імперії категорично заборонялося вивчати, а тим більше пов’язувати з українським народом, досі не досліджені на достатньому рівні Мізинську стоянку (XV тис. років до н. е.) та археологічну культуру Кам’яної могили (ХІІ–Х тис. років до н. е.). І звернімо увагу: то були не одиничні археологічні відкриття. Були відкриті стоянки «поблизу с. Гінці Лубенського району Полтавської області,… Добранічівська нар. Супій (с. Добранічівка Яготинського району на Київщині),… в с. Межиріч Канівського району Черкаської області,… Довгинецька, поблизу Овруча на Житомирщині,… Молодове V на правому березі Дністра, в с. Молодове Кальменецького району Чернівецької області» та десяток інших [27, с. 20–21].

Пора переосмислення московської історичної та археологічної доктрин для України ще не відбулася.

Дещо про аматорство і професіоналізм. Після розгрому японцями американської військово–морської бази Пірл–Харбор 7 грудня 1941 року, коли були потоплені та виведені з ладу 8 лінкорів, 3 крейсери, 3 есмінці та інші допоміжні кораблі, японський флот почав домінувати на Тихому океані. Перед Президентом США повстало завдання відновлення американського Тихоокеанського флоту для продовження війни з Японією. Згідно з експертними дослідженнями, для перемоги у війні з Японією флот потрібно було відбудувати за 1,5–2 роки. До Президента США Рузвельта покликали фахівців–суднобудівельників, щоби ті доповіли, як відновити американське домінування флоту (кількісне) за 1,5–2 роки.

На що фахівці заявили, що це зробити неможливо. Тоді запросили до Президента США — нефахівців, менеджерів інших галузей промисловості, які виводили економіку США із кризи 1919–1933 років. І ті, нефахівці, вирішили проблему.

Американці дійшли такого висновку: у критичні та переламні часи держави фахівці вузьких галузей науки є тормозом для подальшого розвитку. Звичайно, не всі.

Те що зробили для сучасної української історичної науки такі нефахівці, як Кобилюх Василь Олексійович, Шендеровський Василь Андрійович, Петрук Володимир Іванович та десятки інших, відомих і невідомих, житиме в українській пам’яті вічно.

Прошу вибачення у читачів за вимушений відхід від теми.

Повернімось до Трипільської археологічної культури. За визначенням професора Івана Івановича Зайця:

«Археологічна культура — група споріднених пам’яток, які належать до одного відрізку часу і займають певну територію… Археологічна культура є етнографічною категорією. Вона передбачає певну групу її носіїв — плем’я, народність. Групи споріднених культур утворюють етнокультурну область» [27, с. 63].

Трипільську археологічну культуру у 1896–1899 роках відкрив видатний український археолог (чех за походженням) Хвойка Вікентій Вячеславович (1850–1914), дослідивши та зафіксувавши поселення неоліту та мідної доби біля містечка Трипілля на Київщині.

«У науковій літературі Трипільська культура відома як “Культурна спільність Трипілля — Кукутені” (село в Румунії біля міста Ясси. — В. Б.)… Пам’ятки цієї історико–культурної спільноти існували на території України, Молдови і Румунії. У відповідності до… датування вищеозначена культурна спільність зароджується близько 5400 р. до н. е.

Ранній період Трипільської культури триває до 4600 р. н. е. і переходить у середній, який триває понад 800 років, аж до 3800 р. до н. е. З цього часу і до 2250 р. до н. е. триває заключний період культури — пізнє Трипілля» [27, с.65].

Що фіксує наведена наукова думка?

Протягом періоду із 5400 до 2250 рр. до н. е.

на величезних теренах сучасної України «від Верхньої Наддністрянщини і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Надчорномор’я» існувала та розвивалася людська спільнота, яка дотримувалася єдиних культури, побуту, поведінки, а звідсіля і єдиної мови, яка була сполучним елементом буття тогочасних людей: вони утримували за собою величезні території від Дніпра до Дунаю та від Києва і Волині до Причорномор’я.

Слід пам’ятати, історична і археологічна науки України повністю сфальшовані російською імперською доктриною, значна частина наукових досліджень, які суперечили московському офіціозу досі приховані, а те що нам відомо, загнано до чітких лав доказів відсутності українського минулого. Навіть археологічна періодизація етапів розвитку людини на теренах України складена так, щоби заперечити існування в минулому українського етносу. Оскільки нам при дослідженні Трипільської доби українського народу неможливо оминути згадки про періоди його розвитку, то доведеться увесь цей пласт московського фальшивого офіціозу розворушити:

«У відповідності до загальноприйнятої періодизації археологічних пам’яток Європи, Азії та Америки у XX ст. було розроблено археологічну періодизацію і для пам’яток на території України» [27, с. 5].

У XX столітті, як бачимо, комуно–більшовицький режим Москви встановив правила «археологічної періодізації» для України. Звичайно, та «Московська періодизація», була підігнана під «теорію прийшлого у V–VI столітті на свої землі українського народу». Також зрозуміло, що вчинили все те московські «професіонали» зі згоди «професіоналів» українських.

Послухаємо, яку «періодизацію археологічних пам’яток» запропонувала Москва для України.

I. Кам’яний вік:

• палеоліт — від появи людини до 10 тис. років тому;

• мезоліт — IX–V тисячоліття до н. е.;

• неоліт — VI–IV тисячоліття до н. е.

II. Мідно–бронзовий вік:

• енеоліт (мідний вік) — IV–III тисячоліття до н. е.;

• бронзовий вік — II — початок І тисячоліття до н. е.

III. Ранній залізний вік — скіфо–сарматська епоха й античність:

• перед скіфський період — ІХ–VІІ ст.

до н. е.;

• скіфський період — VII–III ст. до н. е.;

• сарматський період — III ст. до н. е. — III ст. н. е.;

• антична епоха у Причорномор’ї — VII ст. до н. е. — IV ст. н. е.

IV. Ранньослов’янський час та епоха Великого переселення народів:

• культура рубежу ер та першої половини І тисячоліття н. е.;

• культура східних слов’ян другої половини І тисячоліття н. е.;

• епоха Великого переселення народів III–VII ст.

V. Києво–Руський період. Середньовічна археологія півдня України (IX–XIV ст.).

VI. Козацька доба (XV–XVIII ст.) [27, с. 5].

Звернімо увагу — ця «періодизація» мало пов’язана зі світовою історичною та археологічною науками. Маємо стовідсотково московський так званий «науковий продукт», доведений «холуям для споживання». Бо, зрозуміло, що справжній українець–русич такої «їжі» не вживатиме.

Як бачимо, наведена «періодизація», розроблена у XX столітті для «території України», жодним словом не пов’язана з українським народом, з українським етносом та його культурою і розвитком. І таке вчинено не випадково. Російська імперія і її прихильники в Україні залишили «вільне» від національної спільноти зазначене археологічне поле для подальшого його захоплення так званою «російською нацією». Тож, кому служать сучасні науковці, сповідуючи вищенаведену теорію етногенезу прийшлих на українські землі слов’ян, світові давно відомо.

Саме ця «наукова періодизація», розроблена у XX столітті для «території України», дозволяла раніше і дозволяє досі московитам розпочинати виклад своєї історії у підручниках для дітей із Києва IX століття.

Зазначимо: прихильники «теорії етногенезу прийшлих на українські землі слов’ян» цю московську вигадку і не думають спростовувати. Головне, — немає чим крити. «Наукова періодизація» була так хитро розроблена, що не дозволяла українцям–русичам пов’язати себе, як народ, із давніми періодами розвитку людини на теренах сучасної України, хоча проводилися за певною схемою археологічні розкопки, які визначали археологічні культури, що, звичайно, не мали нічого спільного з українською.

Тому автор пропонує дослідити розірвані між собою археологічні культури та, все ж таки, визначити, чи належали хоча б окремі з них до праслов’янських культур. Посилатимемось у цьому питанні на знаних в українській археології людей, аби «великі професіонали» не ставили під сумнів наші висновки, які суперечать їхнім промосковським так званим теоріям.

На теренах європейської частини світу людина, в сучасному розумінні слова, почала формуватися в епоху пізнього палеоліту і сформувалася в наступну епоху — мезоліту (10–8 тисяч років до нової ери).

Звичайно, на території сучасної України зафіксовані стоянки людини пізнього палеоліту. До них належать: Мізинська, Кирилівська (м. Київ), Добранічівська на річці Супій (с. Добранічівка Яготинського району на Київщині), Межирічська (с. Межиріч Канівського району Черкаської області), Довгинецька (поблизу м. Овруча Житомирської області), Прикарпатська група, серед них Молодове V (с. Молодове Кальменецького району Чернівецької області) та інші.

Зафіксовані на землях сучасної України й стоянки людини в часи мезоліту. До них належать «понад 20 пам’яток тепер добре відомої Кукрекської культури (назва походить від поселення Кукрек під Червоною Горою біля Кам’яної Могили на Мелітопольщині» [27, с. 36].

Саме в епоху мезоліту з території сучасної України відійшов на північ останній льодовик, який «по долині Дніпра досяг району сучасного Кременчука… І лише близько 10 тис. років тому наступило різке потепління» [27, с. 27].

Тому поява на території сучасної України майбутніх автохтонів–праукраїнців Трипільської культури могла відбутися тільки у VI тисячолітті до нової ери після відходу льодовика та «утворення сучасного ґрунту.. (8–6 тис. до н. е.)» [27, с. 29].

Як уже зазначали вище, Трипільська культура була переважно землеробською.

Період розвитку людства на теренах Східної Європи у VI–III тисячоліттях до нової ери належить до неоліту, і саме на період неоліту приходиться розвиток Трипільської (праукраїнської) культури.

Як стверджують науковці, в добу неоліту «людина переходить від присвоюючої системи ведення господарства до відтворюючої. Основними галузями виробництва стають землеробство і скотарство… в межах України досліджені численні пам’ятки неоліту.. — Буго–Дністровської, Сурської, Кріш–Старчево, Тиської та Культури лінійно–стрічкової кераміки…» [27, с. 38–39].

Буго–Дністровська археологічна культура вперше відкрита археологом В. М. Даниленком у 50–ті роки XX століття у Прибужжі України. На сьогодні відомо більше 60 поселень цієї культури між Вознесенськом на Миколаївщині та Хмільником на Вінниччині, а також на середньому Подністров’ї. Буго–Дністровська археологічна культура ділиться на три періоди, кожний з яких має по 2–3 фази. Цікавою і характерною з них є Хмільницька фаза.

«…Пам’ятки Хмільницької фази (Буго–Дністровської культури. — В. Б.) безпосередньо передують добі Трипілля на Україні і є одним із компонентів складання Трипільської культури, а відтак і Трипільської цивілізації» [27, с. 41].

Отож, Трипільська культура, зародившись в добу неоліту, перейшла до доби Мідно–бронзового віку без особливих потрясінь в результаті еволюції (розвитку) людської спільноти на теренах сучасної України. Цікаво зазначити, що історія в часи розвитку Трипільської археологічної культури не зафіксувала зміни племен (носіїв цієї культури) на автохтонних землях українців.

Саме в часи Трипільської культури виникли перші ознаки зародження української (слов’янської) писемності. Послухаємо професора І. І. Зайця:

«… Носії Трипільської культури використовували та створили ряд знакових систем, подібних до тих, на основі яких виникла писемність в Месопотамії… На трипільських матеріалах ми можемо спостерігати процеси зародження праісторичних знакових систем та давньої писемності…

У трипільсько–кокутенській знаковій системі — 68 знаків, які мають формальні аналогії у ранній шумерській піктографії, що складається з 891 графеми… Такі ж знаки можна знайти в культурах Середземномор’я. Наприклад, знак у вигляді зірки трапляється на предметах Кріто–Мікенської цивілізації та серед єгипетських ієрогліфів… Тобто ці знаки мають універсальний характер і виникають самостійно в кожній культурі… Знакові системи Трипілля–Кокутенії не мають нічого спільного з… балканськими предписемними системами. Вони розвивались самостійно і є ще одним центром розвитку піктографії, який розвинувся тут, в першу чергу, як засіб магічного спілкування з вищими силами» [27, с. 125].

Сьогодні немає підстав стверджувати, що українська писемність з’явилася в IX столітті. В язичницькі часи початку нової ери український етнос уже мав свою писемність, про що свідчить «Велесова книга». Православна церква, прийшовши на землі України–Русі в кінці IX століття зробила все, щоби повністю винищити стару українську, язичницьку писемність. А оскільки та староукраїнська писемність була переважно культово–язичницька, то за підтримки князівської влади була знищена.

Слід зазначити, що сліди Трипільської археологічної культури за останні 100 років були виявлені більше, ніж у 2000 давніх поселень на території сучасної України. А скільки їх було свідомо знищено, переорано, та скільки ще буде відкрито — знає один Бог.

Треба також мати на увазі, що XX століття для українського народу було особливо страхітливе: постійні війни, голодомори, виселення людей із рідної землі, свідоме винищення. Тож часу на археологічні розкопки і дослідження залишалось надзвичайно мало. Послухаємо професора І. І. Зайця, який вивченню Трипільської культури присвятив життя:

«В Україні виявлено понад дві тисячі поселень Трипільської культури… Населення на всій території поширення Трипільської культури становило щонайменше один мільйон чоловік… Житла трипільців були переважно наземними, площею від 30 до 150 м2… Біля печі під стінами та на полицях–мисниках стояли різноманітні горщики та миски. Стіни, як ззовні, так і зсередини житла, розмальовувалися вертикальними смугами червоного, жовтого та білого кольорів. Орнамент розташовувався також навколо вікон та дверей. Житло Трипільської культури дуже нагадує українську сільську хату ХІХ–ХХ століть. У такому житлі мешкала одна сім’я.

На Уманщині, в басейні Південного Бугу, а також у Межиріччі Дністра й Прута виявлено величезні поселення площею 450 га, які нараховували понад 2000 жител, розташованих концентричними колами (поселення Майданецьке, Тальянки, Веселий Кут, Добриводи тощо). Тут існувала квартальна забудова, багато будинків були двоповерховими. На той час це найбільші в Європі, а можливо й у світі, перші справжні протоміста, в кожному з яких проживало до 25 тис. осіб. Археологи встановили у трипільців унікальний в історії культовий звичай — обрядове спалювання своїх жител… Воно відбувалося один раз приблизно через кожні 50 років, коли виснажувалися навколишні поля і проживання на цьому місці ставало неможливим. Освоївши нові ґрунти і збудувавши неподалік нове селище, люди упорядковували житла у старому поселенні й спалювали його.

Основним заняттям трипільців було землеробство. Вони вирощували на своїх полях… — кілька сортів пшениці і ячменю, просо, горох та вику Високого рівня розвитку досягло тваринництво» [27, с. 66].

Як бачимо, українські сучасні фахівці–археологи стверджують, що «житло Трипільської культури дуже нагадує українську сільську хату ХІХ–ХХ століть». І то дійсно так. До цього зауваження слід додати свідчення «Батька історії» Геродота, який у V столітті до нової ери описав житла та садиби скіфських племен будинів і гелонів. Вони теж нагадують «українську сільську хату ХІХ–ХХ століть».

Спостерігаємо надзвичайно цікаве історичне явище, коли впродовж кількох тисячоліть (V тисячоліття до н. е. — II тисячоліття н. е.) на одній і тій самій території України зберігається абсолютно тотожне житло і навіть цілком подібні елементи його внутрішнього наповнення та зовнішнього оздоблення. Аналізу цього явища не існує.

Цікаво зазначити: в часи Трипільської культури її населення на теренах України становило не менше «мільйона осіб». Тому можемо сміливо вважати, що до кінця старої ери, на рубежі епох, населення тієї культури, чи її спадкоємниці, про що говоритимемо пізніше, становило не менше двадцяти мільйонів осіб. Скоріше — значно більше. Бо пам’ятаємо, що у Скіфській державі на рубежі епох було 40 мільйонів населення.

Тому прихильникам так званої теорії прийшлих на українські землі у V–VІ століттях слов’ян, у першу чергу, слід вирішити питання «знищення чи переселення» біля двадцяти мільйонів праукраїнців із теренів сучасної України. Історія цього явища не зафіксувала.

Та повернімося до Трипільської культури. Професор І. І. Заєць зі своїми колегами прийшли до наступних висновків:

«…На численних керамічних виробах Трипільської, Ямної та інших культур (споріднених із Трипільською. — В. Б.) простежуються орнаменти, виконані відтиском шнура. А в Бронзовому віці (II — початок І тисячоліття до н. е. — В. Б.) цей вид орнаментації набуває значного поширення. Більше того наприкінці III тис. до н. е. виникає ряд археологічних культур, які отримали назву Культур шнурової кераміки: Городецько–Здовбицька, Стжижовська (на території Волині), Підкарпатська (верхня частина Дністра і частково у верхів’ях Прута й на Південній Волині) та Середньодніпровська (долина Десни)…

Всередині II тисячоліття до н. е. на зміну Культурам шнурової кераміки приходять дві культури: Комарівська і Тшинецька… Більшість дослідників… вважають, що у формуванні Комарівської і Тшинецької культури важливу роль відіграли Культури шнурової кераміки, з якими вони частково споріднені,… зокрема Трипільська на її заключному етапі.

У Бронзовому віці… помітно зросла густота населення. Особливо щільно були заселені лісостепові райони з м’яким ісліматом…

Виключно важливу інформацію про характер і найголовніші виробничі й культурні процеси дають матеріали відомої Сабатинівської культури. Перше поселення цієї культури виявлено біля с. Сабатинівка Ульянівського району Кіровоградської області, на лівому березі Південного Бугу.

Племена Сабатинівської культури розташовувалися у степах Північного Причорномор’я від Дніпра до Південного Бугу — Дністра і аж до Дунаю. Тут зафіксовано 1500 поселень цієї археологічної культури.

Тут доречним буде сказати, що більшість її поселень були розташовані на території, яку в свій час освоїли трипільські племена. Підкреслимо, що поселення Сабатинівської епохи Бронзового віку знаходилися на території трипільських поселень Сабатинівка І та II… А найголовніше полягає в однотипності орнаментації відтиском шнура, керамічного посуду» [27, с. 136–137].

Археологічні дослідження сучасних українських науковців свідчать про неперервність населення на теренах України впродовж VІ–І тисячоліть до нової ери.

Звичайно, людський розвиток постійно зазнавав природних катаклізмів і катастроф, що значно впливало на життя населення, але знищити сам розвиток вони не зуміли.

І цьому є ще один надзвичайно цікавий доказ — це Київська (українська писемність). Те, що українська (руська) писемність існувала до князя Володимира, не викликає найменшого сумніву, бо існують тексти русько–візантійських договорів 860, 874, 944 та 971 років, автентичність яких не підлягає сумніву. Існування руської (української) писемності також засвідчили араби Ібн Фадлан, Ібн Якуб аль–Недім та інші. Зрозуміло, що українська писемність початку IX століття не могла з’явитися на голому місті. Археологам та історикам відомі «сарматські писемні знаки», знайдені при розкопках давньої скіфської Ольвії. Шкода, що ті письмена за російських імперських часів ніхто не розшифровував. Що цілком зрозуміло.

«…Хазарія на базі сарматської ієрогліфіки виробила власне фонетичне, літерне письмо… Аналогічно трохи раніше був створений рунічний алфавіт готів (скіфів) — його причорноморське походження не викликає сумніву» [81, с. 636].

А далі та скіфська писемність сягала, як ми говорили раніше, часів Трипілля. Хоча, зрозуміло, що процес відбувався в іншому напрямі: Трипілля — Скіфія — Сарматія — Русь (Україна).

Загальний висновок професора Івана Івановича Зайця та його колег цілком закономірний і не викликає заперечень.

«А на останок висловлю своє бачення нашого українського минулого, а конкретніше — походження української нації… Незважаючи на складні і різноманітні етнічні та міграційні процеси, які відбувалися на території України упродовж багатьох віків, у нас немає ніякого сумніву, що основи українського родоводу були закладені в другій половині — наприкінці V тисячоліття до н. е., що дає підстави засвідчити автохтонність певної частини населення того часу, і передусім носіїв Трипільської культури. Вони зберегли і через тисячоліття передали нам любов до рідної землі, до хліборобства… Традиції, започатковані трипільцями абсолютно у всіх напрямках господарського і культурного життя, передалися населенню епохи бронзового віку, в першу чергу носіям Культур шнурової кераміки (Середньо–Дніпровської, Тшинецької та ін.), а в майбутньому населенню ранньослов’янських — Зарубинецької, Черняхівської та Київської культур. І як наслідок, все це та інше стало надбанням народу Київської Русі, а відтак і українського народу, який є прямим спадкоємцем його духовної і матеріальної культури» [27, с. 271].

Ця цитата знаного українського професора звільняє нас від висловлювання своєї думки. Ми погоджуємося з дуже виваженою, одночасно — обережною, думкою–висновком професора І. І. Зайця. Але нагадаємо те, про що професор волів мовчати.

На початку XX століття видатні науковці свого часу: Вікентій Хвойка, якому не знайшлося місця у Великій Радянській Енциклопедії (третє видання), професор Михайло Іванович Ростовцев (1870–1952), який у 1918 році, будучи професором Петербурзького університету, втік з Росії до США, де у 1925–1944 роках був професором Йєльського університету, Освальд Менгін — головний археолог Віденського університету та багато інших науковців світового рівня визнавали Трипільську культуру — Українською, а трипільців — українцями.

Послухаємо свідчення:

«…Два чільних археологи із світовим авторитетом Михайло Ростовцев та Освальд Менгін, вивчаючи та досліджуючи Трипільську культуру, прийшли до такого висновку: “Скільки чужих народів не перекочувало через Україну, всі вони її покидали, або пропадали. Самотній тубільний український народ цупко тримався своєї прадідівської землі, витримуючи всі долі і недолі, він зберіг аж до теперішніх часів істотні елементи своєї культури. Тому лише його пращури могли бути її творцями, немає значення, як вони тоді розмовляли чи називалися”» [55, с. 69].

Як бачимо, у XX столітті не було потреби розробляти спеціальну «археологічну періодизацію для сучасної території України». Звичайна вигадка московської шовіністичної ідеології. Це була друга «московська зачистка» української землі від українського спадку.

Перший раз московити у XVIII столітті позбавили українців власної історії, поцупивши та приписавши все до свого спадку. Та раптом чех Хвойка переплутав усі «московські старання», відкривши Трипільську археологічну культуру. Того Хвойку не можна було навіть заслати до Сибіру — цілком нейтральна людина. Та й не зрозуміла у ті часи російська влада, що розкопав під Києвом Хвойка. А тут розпочались: японська війна (1904–1905), бунт 1905–1907 років, Перша світова війна (1914–1917), Більшовицький переворот (1917), так звана Громадянська війна (1918–1921), голодомори, колективізація тощо. Більшовикам було не до Трипілля.

А світова наука всі ті роки (1900–1945) спокійно та плідно працювала із великим археологічним відкриттям Вікентія В’ячеславовича Хвойки.

Тому, коли у московської радянської влади «дійшла черга» до Трипільської археологічної культури (що з нею робити) — ігнорувати її уже було неможливо. У світовій археологічній науці вона посідала одне із чільних місць. Трипілля вивчали в університетах Європи і США. Ось тоді для «пам’яток на території України» була у Москві розроблена своя «археологічна періодизація», яка не несла жодної згадки про український народ.

Розробляти нову археологічну класифікацію, безумовно, будуть українські фахівці, та в ній, на мою думку, мають бути присутні такі розділи:

• трипільська доба українського народу;

• скіфська доба українського народу;

• сарматська доба українського народу;

• доба союзу слов’янських племен (антів, венедів, склавинів);

• українська доба великого Київського князівства;

• українська доба великого Галицько–Волинського князівства;

• доба України у складі Литовсько–Руської держави;

• доба українського козацтва та польської окупації;

• доба московської окупації України.

Інакше українська незалежність не має сенсу.

<< | >>
Источник: В. Білінський. Україна — Русь.Історичне дослідження. 2013

Еще по теме III. Трипільська доба українського народу:

  1. I. «Етногенез ранніх слов’ян»
  2. II. Скіфська доба українського народу
  3. III. Трипільська доба українського народу
  4. IV. Подільська земля
  5. V. На руїнах московських міфів
  6. VI. Південні міста сучасної України–Русі
  7. Література