<<
>>

II. Бране Поле (Черкес–долина) — місце битви

Пропонуємо розглянути питання можливості Синьоводської битви на місці сучасного поселення Торговиця (Кіровоградська область).

Зауважимо, що прихильники версії, ніби Синьоводська битва 1362 року відбулася на річці Синюха, самі розуміють, що битва князя Ольгерда з татарами «отичей и дедичей Подольской земли… Хаджибея, Кутлубуги и Дмитрия» не могла відбутися під містом Торговицею.

І в цьому розумінні вони мають рацію — битва відбулася в іншому місці. Похід князя і сама битва стали передумовою звільнення міст: Торговиці, Звенигорода і Білої Церкви.

Визначимося із Західним кордоном Золотої Орди на 1362 рік.

Ми вже говорили, що на ту пору Волинь, Київщина і Сіверщина (Чернігівщина) належали до Великого Галицько–Волинського князівства, яке із 1340 року, по суті, було в союзі з Литвою. Хоча на більшу частину Правобережної Київщини, Волинь та Галичину Золота Орда не поширила свою владу і в XIII столітті. Про те свідчить «Літопис Руський». І з цим, безумовно, слід рахуватися за будь–якого трактування подій.

І ще один безсумнівний факт: територія Поділля у XIV і XVI століттях мала різні розміри, хоча й не чітко визначені. Але до Поділля XV століття зараховували не тільки сучасні Хмельницьку і Вінницьку області, а й східну частину Тернопілля, а також усю Правобережну Україну від сучасних міст Черкаси і Жашкова до берегів Чорного моря. Можна звернутись до праці Н. Молчановського і в цьому переконатися.

Розглянемо станом на 1362 рік поселення Золотої Орди на Дніпрі. Історики та археологи знають такі золотоординські міста, розташовані на берегах Дніпра:

1. «Кучугурское городище. Находится на левом берегу Днепра, в 30 км к югу от г. Запорожье. Остатки города занимают площадь около 10 га… в “Книге Большому Чертежу..” на этом месте помещает «городок Мамаев Сарай» [103, глава 3].

2. «Городище Тавань. Находится на левом берегу Днепра, в 40 км выше Херсона… Михайло Литвин, ездивший послом в Крымское ханство (1550 г.), в частности писал: “Нет пути более обычного, как древняя давно проложенная и хорошо известная дорога, ведущая из черноморского порта, города Кафы, через ворота Таврики на Таванский перевоз на Днепре, а оттуда степью на Киев…”» [103, глава 3].

Таванський перевіз називався також Вітовтовою переправою, де в часи правління князя Вітовта знаходилася його митниця.

На думку автора, у арабського історика А. М. Ібнбатути це місто в 1334 році позначено ім’ям — Бабасалтук.

3. «Городище Конское. Упоминается только в “Книге Большому Чертежу”, других сведений о нем нет. Согласно этому источнику, оно находилось в 60 верстах от Днепра, на правом берегу р. Конки…» [103, глава 3].

4. «В. Ляскоронский сообщает, что близ устья р. Самары (левый приток Днепра) было исследовано золотоордынское поселение середины XIV в. К сожалению, эти работы не нашли подробного отражения в каких–либо изданиях…» [103, глава 3].

Найпівнічніше татарське місто на Дніпрі, яке згадують давні мандрівники, було розташоване на правому березі Дніпра навпроти сучасного Кременчука. Послухаємо російського професора В. Л. Єгорова:

«Наиболее северный из таких пунктов отмечен Эрихом Ляссотой, проезжавшим к запорожским казакам в 1594 г. В своем дневнике путешественник отметил, что на правом берегу Днепра ниже р(еки) Тясмин, примерно напротив современного Кременчуга, стоит старая татарская мечеть…» [103, глава 3].

Для нашого дослідження це дуже важливе свідчення, бо зайвий раз доводить, що татари Золотої Орди північніше Канева та річок Росі й Гнилого Тікича своїх поселень на Правобережжі України не мали.

Річки: Рось — Гнилий Тікич — Синюха — Південний Буг були порубіжним кордоном, на якому Золота Орда тримала свої військові залоги та поселення, що захищали її Західний кордон.

Звичайно, володарі Західного улусу, такі, як Ногай (кінець XIII ст.) та Мамай (друга половина XIV століття), землі за Бугом, до Дунаю і Пруту, вважали своїми.

Навіть у ті часи, коли хан Ногай у 1300 році був знищений, а його улус перебрав до своїх рук золотоординський хан Тохта, порубіжні міста та залоги збереглися до 1362 року. Тільки після Синьоводської битви Великий Литовсько–Руський князь Ольгерд зруйнував татарські поселення порубіжжя та переніс кордон на річку Дніпро, від Кременчука до Чорного моря.

Хоча те сталося не раптово, а тривало до часів Вітовта. Саме із цих та «Мещерських земель» Велике Литовсько–Руське князівство сплачувало податки Тохтамишу та кримським ханам. Про що говоритиметься далі.

Нагадаємо всі відомі залоги (міста), які існували на річці Буг та в Прибужжі. Ось їх перелік:

«Днестровско–Днепровское междуречье. Сведения об оседлых населенных пунктах Золотой Орды в этом регионе крайне малочисленны и скупы. Это, однако, не означает, что их здесь не было…

1. Городище Маяки. Находится близ устья Днестра, на его левом берегу, у современного пос. Маяки. В источниках отмечено существование на этом месте переправы через Днестр с остатками мечети и развалинами нескольких каменных зданий…

2. Городище Великая Мечетка. Находится на правом берегу Южного Буга у современного с. Великая Мечетка. От золотоордынского города сохранились остатки кирпичных и каменных построек и склепов…

3. Бызымянное городище на Южном Буге, в районе слияния с ним рек Кодыма и Синюхи. В источнике XVI в. кротко сообщается об имеющихся здесь развалинах, относящихся ко времени правления хана Узбека…

4. Городище Солоное. Находится у д. Солоной на р. Соленой, правом притоке Гнилого Еланца (Левобережье Ю. Буга)…

5. Городище Аргамакли–Сарай. Находится на правом берегу р. Громоклей правого притока Ингула. Отмечено значительное количество фундаментов каменных построек и развалины мечети…

6. Городище Ак–Мечеть. Находится на правом берегу Ю. Буга, у с. Ак–Мечеть. В прошлом веке на этом месте были отмечены развалины золотоордынского города…

7. Городище Балыклей. Находится в устье р. Чичаклей при его слиянии с Ю. Бугом… Отмечено на карте Риччи Занони…» [103, глава 3].

Золотоординські міста перекривали тодішні торговельні шляхи, броди, переправи і служили Золотій Орді одночасно митницями, опорними пунктами та звичайними місцями дислокацій татарських сотень і тисяч, які прикривали кордони та забезпечували функціонування «ямського шляху».

Історичні та археологічні дослідження вчених давно визначили західні кордони Золотої Орди з другої половини XIII до 1362 року XIV століття на сучасній території України.

«…Степные пространства между Днестром и Днепром в XIII в. с… образования Золотой Орды входили в ее состав. В бассейне Южного Буга… (татарські. — В. Б.) кочевья распространялись к северу, захватывая нижнее течение его левого притока — Синюхи. Они, видимо, доходили до южных границ современных Винницкой и Черкасской областей, т. е. до среднего течения Южного Буга. Выше золотоордынская территория не распространялась» [103, глава 3].

Слід мати на увазі, що навіть територія Пониззя, з центром у м. Бакота, за «Руського Літопису, не входила до складу Золотої Орди, а лише платила їй данину. Це трапилося в кінці 50–х років XIII століття, коли володар Західного улусу поширив свої володіння до річки Прут (сучасна територія Молдавії).

Пониззя, як пише професор В. Л. Єгоров, «представляло собой своеобразную буферную зону между галицкими и золотоордынскими владениями…» [103, глава 2].

А запідозрити російського професора у відстоюванні меркантильних інтересів аж ніяк не виходить: його висновки опираються на археологічні та нумізматичні дані.

Тому посилання на назву селища Уланів у Вінницькій області є некоректним. Принци (оглани) із роду Чингісхана у Золотій Орді ніколи таким іменем не називали свої ставки (поселення). Бо статус царевича (оглана) був тимчасовий, до набуття ним 16 років. Після цього царевич (оглан) ставав ханом, очолюючи сотню чи тисячу, а іноді й тьму (десятитисячне військо).

Скоріше ім’я селища Уланів походить від оглана — Чингісида, якого поселив на своїй землі великий Литовсько–Руський князь і таким чином позначив приналежність того до царського (ханського) роду, аби місцеві мешканці (слов’яни) знали, з ким мають справу.

У російській історичній науці, як і в українській, оглан означає царевич із роду Чингісхана. А хани Золотої Орди для московитів завжди були царями. Так і в своїх літописах писали.

Однак повернімося до західних кордонів Золотої Орди. Як бачимо, західні поселення Орди на 1362 рік сягали річок Росі, Гнилого Тікича, Синюхи, Південного Бугу.

Іншого історія і археологія не зафіксували, як би того хтось не бажав. Хоча, звичайно, татари ходили (і то не раз) у грабіжницькі походи на Русь, Молдову, Валахію, Литву, Польщу, Угорщину тощо.

Хотілося б нагадати читачам і таке:

«Синюха река…, левый приток р(еки) Ю(жный) Буг. Образуется слиянием рек Б(ольшая) Высь и Тикич. Дл(ина) 111 км (с наибольшей составляющей Гнилой Тикич — 283 км)…» [25, т. 23, с. 444].

Цей витяг із Енциклопедії наведено для того, щоби зрозуміти: у давні часи річка Синюха не мала визначеного початку. Синюхою були і Велика Вись і Гнилий Тікич, які свої імена отримали значно пізніше.

На давніх картах, наприклад на карті 1630 року, виданій в Амстердамі, річка Синя Вода (ліва притока Бугу) тягнеться у напрямку міста Житомира, оминаючи Чорний ліс. До речі, перед містом Синя Вода, яке позначене на березі одноіменної річки і лежить на київському меридіані, Чорний ліс розірваний навпіл і між його східною та західною частиною — чисте поле на добру сотню кілометрів [22, с. 140–141].

Події, певно, відбувалися за таким сценарієм: довідавшись про міжусобну війну в Золотій Орді та знаючи, що вона знесилена чумою, князь Ольгерд, під тиском руських князів, навесні 1362 року прийшов з невеликим військом до Києва, провів ґрунтовну розвідку золотоординських теренів до самої Волги і, переконавшись у слабкості противника, рушив уздовж Дніпра на південь у напрямку: Київ — Обухів — Кагарлик — Богуслав — Звенигород.

Переважну частину свого війська князь Ольгерд залишив на півночі на чолі зі своїм сином для контролю за землями, відібраними у Золотої Орди, про які ми вже говорили. На півночі залишалися його вороги — митрополит Алексій та московський князь. Тому Ольгерд був змушений вчинити саме так.

Звичайно, Москва невдовзі дізналася про похід Ольгерда на південь, тому не тільки повідомила Мамая, якому на той час корилась, про похід, а надіслала свою військову допомогу до ставки Мамая. Скоріше, то була тьма — десятитисячна бойова одиниця.

Оскільки Мамай і його ставленик хан Авдула влітку 1362 року були розгромлені на Волзі східними (заволзькими) ханами Золотої Орди і втратили контроль над столицею, то Мамай зі своїми спільниками вирішили продовжити боротьбу за столицю держави і за титул Царя (Хана), а на західне порубіжжя відправили з’єднану армію (до тридцяти тисяч кінноти) трьох татарських князів «Ходжибея, Кутлубуги и Дмитрия».

Поговоримо про кількісний склад армій, що брали участь у Синьоводській битві.

На думку автора, силу татарського війська визначив той факт, що Ольгерд вирушив до Києва із військовим загоном у 10–12 тисяч чоловік. Решту війська князь Ольгерд добрав на землях Київщини, Сіверщини та Волині. І, певно, його армія, яка під осінь вирушила з Києва, налічувала не менше 40–50 тисяч осіб.

Таке ж за кількістю військо мали й татари, бо долучили до свого складу порубіжну варту

Отже, військові сили супротивників були однаковими, про що свідчить опис битви давніми істориками і хроністами.

Подобається нам чи ні, але князь Ольгерд змушений був рухатися уздовж річки Дніпро. Цього вимагала безпека походу: він повністю убезпечував свій тил і лівий бік руху від можливого раптового нападу. Не забуваймо, князь Ольгерд у 1362 році йшов у степ уперше і змушений був слухатись порад князів–русичів і своїх служивих татарських князів.

І, як пам’ятаємо, літописні хроністи теж повідомляють, що Ольгерд зі своїм військом минув Канів і Черкаси, рухаючись уздовж Дніпра.

Ми не можемо запідозрити літописців і хроністів у спотворенні наведеного факту. Для цього немає жодної вагомої причини. Тому ці факти вважаємо достовірними, з ними слід рахуватись.

Для встановлення місця битви автор пропонує визначитися із сучасним станом згаданих міст. Розпочнемо із Торговиці.

Торговиця. Не може виникати сумніву, що сучасне селище Торговиця Новоархангельського району сучасної Кіровоградської області України прямо пов’язане із Синьоводською битвою. Автор особисто бачив сучасні розкопки Торговиці і переконався, що залишки розкопаних споруд, методи їхньої побудови, планові розміри, залишки водопроводу й опалення, посуд та все інше належать до золортоординського періоду кінця XIII — першої половини XIV століття.

Між іншим, є чудова праця російського професора В. Лебедева «Загадочный город Мохши», видана в Пензі 1958 року, про розкопки на теренах «исконно русской земли» золотоординського міста Мохші (Наровчата), яке за часів ханів Тохти та Узбека було столицею держави, де знайдені абсолютно подібні будівлі, водопровід, методи опалення, посуд, квадратні цегла, камінь для споруд та все інше. Розкопки Мохші (Наровчата) проводилися саратовським професором А. А. Кротковим у часи російсько–більшовицького шабашу 1916–1928 років, тож дозволили професору багато чого розкопати та виявити.

Більшість робіт А. А. Кроткова досі лежать неопубліковані у сховищах Саратовського університету.

Оговтавшись, більшовики зрозуміли, якого нищівного удару по їхній офіційній науці завдав професор–археолог із Саратова, і розстріляли його.

Пропоную кіровоградським археологам проаналізувати і порівняти археологічні розкопки у Мохші (Наровчаті) та Торговиці. Мова йтиме про одну й ту ж державу, ті самі часи.

Остаточним підтвердженням причетності розкопаної Торговиці до давнього поселення є знайдені при розкопках монети, останні з яких датуються 1359–1360 роками.

Отож, порубіжне місто Золотої Орди Торговиця, яке 1362 року покинули татари, спаливши свої оселі та державні установи (митницю, казарми, улусні будівлі тощо), було приєднане до Великого Литовсько–Руського князівства. Це надзвичайно вагоме свідчення, а головне — незаперечне, бо підтверджене археологічними розкопками і золотоординськими монетами 1294–1360 років ханів: Тохти (1291–1312), Узбека (1312–1342), Джанібека (1342–1357), Бердібека (1357–1359), Кульпи (1359), Навруза(1360).

Звернімо увагу: ознак битви на місці давнього поселення Торговиця — немає. Тут повний збіг історичних, археологічних та нумізматичних доказів.

Ще одним визволеним містом став Звенигород.

Звенигород. Слід розуміти, що місто, визволене в результаті Синьоводської битви князя Ольгерда, не можна ототожнювати із літописним Звенигородом Київським, яке припинило існування в 1240 році.

Послухаємо Велику Радянську Енциклопедію (третє видання):

«Звенигород Киевский, др(евне)–рус(ский) город–крепость, прикрывавший Киев с Ю(го)–В(остока). Точное местонахождение З(венигорода) К(иевского) неизвестно. Упоминается в Ипатьевской летописи в связи с междоусобной княжеской борьбой под годами 1097,1150,1151 и по поводу битвы с половцами 1234. З(венигород) К(иевский) перестал существовать после монголо–татарского нашествия в сер(едине) 13 в.» [25. 9, с. 427].

На 1362 рік Звенигорода Київського не було, тому звільнити його Ольгерд не міг. Крім того, слід пам’ятати, що це місто–фортеця прикривало Київ від набігів половців із південного сходу, тому, скоріше за все, розташовувалося за Дніпром, на Лівобережжі. Отож до Синьоводської битви не могло бути причетним.

Треба думати, що тим Звенигородом, про який ведуть розмову давні автори, є сучасна Звенигородка — розташована на річці Гнилий Тікич, тобто за давніми джерелами на річці Синюха, і належала до таких самих порубіжних міст Золотої Орди, як Торговиця.

Раніше говорилося, що порубіжний кордон Золотої Орди на Правобережжі Русі (України) йшов від Дніпра річкою Россю, далі Гнилим Тікичем і Синюхою до Бугу, а відтак — Бугом до моря. Отож, за логікою опису давніх подій, і Білу Церкву треба шукати на цьому порубіжжі. Тим паче, що у давні часи назва поселення Біла Церква було досить поширене, як татарське — Ак Мечеть.

Автор звернувся до серії «Міста і села УРСР», зокрема до матеріалів:

«Черкаська область» (1972 р.),

«Кіровоградська область» (1972 р.),

«Миколаївська область» (1972 р.),

і був надзвичайно вражений відвертою фальсифікацією матеріалу цієї серії. Це при тому, що автор знав про можливу фальсифікацію.

Але те, що читав у книгах, вражало. Майже всуціль при описі старих поселень теренів сучасної України говориться, що на місці даного поселення велися розкопки, які зафіксували його існування чи то тисячі, чи то сотні років тому. Можлива згадка про місто за часів Великого Київського князівства, про його завоювання ворожою Литвою чи Польщею або знищення так званими татаро–монголами. А далі йде повний провал до часів «славної Росії», коли та прийшла і все поновила.

Складається враження, що на українській землі припинилося життя, а ті люди, які невідомо де та як існували, тільки про те й мріяли і боролися, щоб приєднатися до «великої Росії».

Якщо ж згадуються якісь міста та поселення, то через те, що події навколо них зафіксовані Європою чи європейцями. Москва вимушено дозволяла згадувати про них. Хоча жорстко контролювала, про що велася мова. Якщо не подобалося — викидала текст. Без пояснень.

Так, в загальному описі подій XIV–XV століть Черкаської області сторінки 17–32 просто викинуті.

Звичайно, у цьому сфальшованому матеріалі шукати порубіжну Білу Церкву не слід. Хоча користь від мого вивчення історичного матеріалу була вагомою. Саме там я довідався про татарське поселення Таганчу.

Треба розуміти, що ті достовірні факти, які прорвалися на сторінки цих сфальшованих Москвою видань, є надзвичайно вагомими і важливими свідченнями. Саме про шлях князя Ольгерда в 1362 році вздовж Дніпра та про звільнення ним порубіжних поселень свідчать ось такі незаперечні факти, що прорвалися на сторінки серії «Міста і села УРСР». Наводимо тільки окремі витяги з двох областей:

Черкаська область:

«Близько 1362 року Каневом заволоділи литовські феодали…» [104, с. 324].

Ще одне свідчення про похід Ольгерда 1362 року.

«Таганча — село (розташоване в Каневському районі на притоці річки Рось. — В. Б.)… Перші писемні згадки про Таганчу стосуються XIV ст. Слово «Таганча» тюркського походження, що означає трикутник» [104, с. 343].

Татарське поселення Таганча було одним із укріплень порубіжного трикутника, який мав такі вершини: Канів — Звенигород — Біла Церква та омивався річками Россю і Синюхою.

Слід провести археологічні розкопки в районі сучасного села Таганча і дізнатися, що трапилося в 1362 році з Таганчею — відбувся бій за місто, чи золотоординська залога відійшла без бою у напрямку — Звенигород (Звенигородка) — Торговиця.

На переконливу думку автора, татари цей земельний трикутник теж зараховували до своїх володінь. Що зайвий раз вказує, що північно–західний кордон Золотої Орди напередодні Синьоводської битви 1362 року позначався ріками: Рось — Гнилий Тікич — Синюха.

На рубежах цього татарського трикутника Золота Орда мала не тільки ці, нам відомі поселення. Існували й інші, які несли прикордонну службу, де дисклокувалися татарські сотні. Слід думати, що автори давніх хронік згадали тільки поселення русичів, у яких ті мешкали та які залишились після Синьоводської битви. До таких належить сучасна Звенигородка. Послухаємо:

«У XIV ст. літописи (на теренах сучасної Черкаської області. — В. Б.) називають міста Звенигород і Черкаси, а в XV — Жаботин, Мліїв, Мошни, в XVI — Золотоношу, Домонтів, Смілу та інші» [104, с 16].

Як бачимо, у XIV столітті Звенигородка існувала і носила ім’я Звенигорода. Тож сумніву, що давні літописи та хроніки у своїх згадках про Синьоводську битву мали на увазі саме це місто, — бути не може.

Отак ми визначили усі три міста, визволені під час походу 1362 року князя Ольгерда на південь:

1. Біла Церква (сучасна Київська область), де татари тримали свою північну залогу. Склад населення був змішаним. Татарська залога, скоріше за все, покинула місто і відійшла на південь.

2. Звенигород (сучасне місто Черкаської області). Татари теж тримали залогу в цьому місті. Після захоплення Таганчі, Ольгерд із своїм військом рушив на Звенигород, який, скоріше за все, татари покинули, відійшовши до Торговиці.

3. Торговиця (село на р. Синюха Кіровоградської області). Про неї уже говорилось.

На думку автора, Синьоводська битва 1362 року князя Ольгерда з татарами відбулася на теренах сучасного села Бране Поле. І цьому є незаперечні докази.

Татари з’єднаного війська братів Чингісидів «Хаджибея, Кутлубуги и Дмитрия» разом із порубіжною вартою Золотої Орди не могли дозволити Ольгерду вийти на головні переправи держави, розташовані на Бузі та Дніпрі. Тому, після визначення напрямку руху війська Ольгерда на Звенигород та річку Буг, вони намагалися не випустити того за межі трикутника. Отож битва відбулася, скоріше за все, в трикутнику: Звенигород — Біла Церква — Канів. На мою думку, саме у верхів’ях річки Синюхи відбулася Синьоводська битва 1362 року. А вже звідтіля через Звенигород і Торговицю князь Ольгерд, пройшовши уздовж Бугу, захопив усі татарські переправи та торговельні шляхи, посадив свої залоги та митниці і повоював Білобережжя, таким чином повернувшись до Києва.

<< | >>
Источник: В. Білінський. Україна — Русь.Історичне дослідження. 2013

Еще по теме II. Бране Поле (Черкес–долина) — місце битви:

  1. II. Бране Поле (Черкес–долина) — місце битви
  2. IV. Бране Поле і Медвін
  3. V. Секрети Московської імперії